Київська літургійна традиція існує та розвивається більше ніж тисячу років. Заснована на візантійському літургійному матеріалі, вона упродовж історії витворила власні богослужбові форми, і крім того, збагатилась від сусідніх літургійних традицій. Це, без сумніву, сприяло творенню окремої Київської літургійної традиції.

Підписання Берестейської унії (1596 р.) стало каталізатором для пожвавлення релігійного життя (і літургійного в тому числі), а також причиною роз’єднання Київської митрополії на дві частини: унійну і не-унійну. У другій половині XVII ст., після невдалої спроби поєднання «Русі з Руссю» та загострення конфлікту козацьким повстанням, з обох сторін спостерігаємо  втрату усвідомлення себе як єдиної Церкви, а з часом і відчуження. Це також позначилось на літургійному житті у витворенні окремих літургійних субтрадицій. Одна з них – унійна, зазнала впливу латинської традиції (латинізації), особливо інтенсивного у XVIIІ ст.; інша ж – не-унійна після 1686 р. перебувала під впливом реформованої московської традиції (ніконовської, а згодом синодальної). Такий стан речей залишається і до сьогодні.

У другій половині XVIIІ та у XIX століттях представники унійної частини зробили декілька спроб «очищення» обряду (І. Лісовський, Й. Семашко, М. Попель), які не увінчались успіхом, оскільки мали політичний підтекст.

Наприкінці XIX і на початку XX століть на тлі загальнонаціонального відродження та зацікавлення власною історією народу, також пожвавився інтерес і до обрядових справ. У XIX-XX ст. були створені літургійні комісії, для розгляду питання «обрядової однообразности». Митрополит Андрей Шептицький та патріярх Йосиф Сліпий основою «однообразности» вважали стан обряду на початку XVII ст., коли ще дві частини однієї митрополії не мали різниць у своєму богослужінні.

Питання літургійної ідентичності і сьогодні є надзвичайно складним та невирішеним. Причинами цього є заполітизованість проблематики та недостатня обізнаність в історії розвитку обряду.

Історія розвитку богослужіння досліджена мало і дуже фрагментарно. Перш за все, бракує опублікованого джерельного матеріалу, з якого можна було б черпати інформацію про стан та розвиток богослужіння. Щоб заповнити цю прогалину слід провести пошук та здійснити публікацію літургійних текстів різного періоду, постанов синодів і соборів, пастирських послань єрархії та спогадів очевидців, творів і листів духовенства. Все це відкриває можливість одержати інформацію про автентичний вигляд богослуження, а також показує те, як його сприймали і розуміли  сучасники.

Водночас, ще не введено у науковий обіг та не проаналізовано матеріал вже опублікованих джерел. Йдеться про публікації археографічних комісій XIX-XX ст. та археографічну діяльність оо. Василіян другої половини XX ст.

Зібрання усіх цих матеріалів дасть змогу провести комплексне дослідження і відтворити цілісну модель розвитку богослужбової традиції. Дослідження лише якоїсь однієї категорії джерел є недостатнім і може призвести до помилкових – попередніх висновків. Щоб адекватно відчитати, витлумачити та перевірити інформацію, яку отримуємо лише із одного джерела, необхідно за підтвердженням звернутися і до інших матеріалів.