Наталія Пуряєва
Словник церковно-обрядової термінології

ПЕРЕДМОВА

Християнське богослужіння – складний онтологічний комплекс, що поєдує в собі велику кількість значущих, а отже, обов’язкових комонентів, які не просто символізують, а уособлюють чи навіть уприсутнюють ті Божественні реалії та явища, що позначають собою. Богослужіння – як ікона: ідея образу й подоби відображена в ньому з максимальною повнотою, виявлена в кожному компоненті: місце виконання – храм (його зовнішнє та внутрішнє оформлення); виконавці богослужіння – священнослужителі – особи, які через прийняття особливого таїнства були наділені Божою благодаттю священства; церковні обряди, священнодії, жести, що їх виконують за допомогою спеціальних освячених предметів та речовин (хліб, вино, вода, ароматичні олії та смоли тощо). Богослужіння триває в особливому часовому вимірі, тут кожен день року, тижня, кожна година доби має присвяту, свій неповторний зміст, відображений у богослужіні.

І нарешті словесний аспект церковного обряду. Слово (молитви, виглоси, піснеспіви, читання) супроводжує кожну богослужбову дію: доповнює, пояснює, наповнює змістом, освячує її.

Усі ці складові богослужіння, співдіючи, творять той містичний комунікативний акт, що його визначає зв’язок «Бог – людина».

Богослужіння давнє, як сама Церква. Однак, незважаючи на модифікації первіснохристиянської основи церковного обряду, численні етнокультурні нашарування, богослужіння залишається найбільш консервативним, пильно зберігуваним та ретельно відтворюваним аспектом християнської релігії. Воно – сучасне й архаїчне одночасно – дозволяє перебувати в духовній злуці із сотнями попередніх поколінь християн, забезпечуючи таким чином позачасову єдність Христової Церкви.

Виконання богослужіння, участь у ньому вимагає уважної й серйозної підготовки як від священнослужителя, так і від мирянина. Складний і важливий внутрішній зміст, прихований за зовнішньою формою богослужбового дійства, уповні відкривається для тих, хто усвідомлює значення та доцільність кожного його компонента. Знання богослужіння дозволяє зайняти позицію активного співучасника подій, які щодня відбуваються в храмі.

Богослужіння – це сфера спеціальної діяльності осіб, що здійснюють його – священнослужителів. Крім того, богослужіння є об’єктом вивчення особливої наукової дисципліни – літургіки, яка описує компоненти церковного обряду, досліджує історію їх становлення та змін, інтерпретує зміст богослужіння.

Системі реалій та понять церковного обряду (богослужіння) відповідає система церковно-обрядових (богослужбових, літургійних) термінів – сукупність мовних одиниць (слів та словосполучень), що їх позначають.

Для трактування зазначеної лексичної сукупності як термінологічної принципово важливим є сприймати її насамперед як засіб спеціального спілкування осіб, що так чи інакше задіяні в галузі церковного обряду, – священнослужителів та літургістів.

Сферою спеціального функціонування церковно-обрядової термінології є: а) спеціальні тексти (богослужбові книги, літургічна література (наукова, науково-популярна, навчальна), документи, що реґламентують проведення богослужінь, церковно-релігійна періодика, а також усне мовлення фахівців галузі. Саме в цій сфері (в її писемній та усній ділянці) сформувалася й далі розвивається термінологія церковного обряду.

Серед мовознавців повноцінною прийнято вважати таку термінологію, якій відповідає система дефініцій (визначень, тлумачень), тобто термінографічно опрацьовану термінологію. Термінграфічна праця (словник) є одним зі способів свідомого впливу на стихійний розвиток мови: протиставлена сфері функціонування, вона ніби корегує природну динаміку термінології, робить її осмисленою, послідовною, логічною.

Українська церковно-обрядова термінологія, що розвивалася протягом десятьох століть, потребує нині термінографічного опрацювання. Здобутки сучасної україністики в цій ділянці є, на жаль, дуже скромними: кілька енциклопедичних та перекладних словників церковної лексики (див. “Джерела”), які навряд чи виконують окреслену вище “філологічну” функцію. Тому «Словник церковно-обрядової термінології» (далі — СЦОТ) створено насамперед із метою  заповнити зазначену лексикологічну лакуну.

Термінографічний опис сучасного стану української церковно-обрядової термінології, представлений у нашому словнику, вважаємо, буде неповним без бодай короткого висвітлення історії розвитку цієї терміносистеми в українській мові та визначення її собливостей.

Українська церковно-обрядова термінологія зародилася разом із церковним обрядом у греко-візантійській культурі й була перенесена на давньоукраїнський мовний ґрунт передусім через перекладені старослов’янською мовою (тоді сакрально-культовою мовою східних слов’ян) священні та богослужбові книги. Модифікована в лінгвальних умовах України старослов’янська – церковнослов’янська мова забезпечувала церковно-комунікативну сферу (принаймні її писемний аспект) аж до кінця ХІХ ст. Формування церковно-обрядової термінології східнохристиянського обряду відбувалося, таким чином, у надрах церковнослов’янської мови та на основі грецької прототерміносистеми, у відчутній залежності від останньої. Церковно-обрядова термінологія періоду ХІ – ХІХ ст. являла собою: а) власне запозичення з грецької мови; б) морфологічні та в) семантичні кальки грецьких термінів.

Специфікою спеціальної сфери функціонування церковно-обрядової термінології в цей період було те, що її писемний та усний аспекти перебували в різних мовних площинах (писемну ділянку забезпечувала сакрально-культова церковнослов’янська мова, усну – народна, українська мова), що було суттєвою перешкодою для їхнього активного перехрещення та взаємопроникнення (йдеться передусім про вплив у напрямку “усна сфера Ѓ писемна сфера”). Важливим гальмівним фактором виступала також стилістична неоднорідність усної та писемної сфер функціонування церковно-обрядової термінології: урочисто-піднесений, “високий” характер першої, розмовний – другої. Ці ж причини унеможливлювали вплив на писемну сферу використання церковно-обрядової термінології загальнолітературної мови та проникнення сюди елементів загальновживаної лексики.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став своєрідною межею в розвитку в Україні церковно-комунікативної сфери. У цей період відбулося проникнення сюди української мови та витіснення нею традиційної тут церковнослов’янської мови (переклади українською мовою Святого Письма та богослужбових книг, поява українськомовних літургік тощо).

Перехід у богослужінні на українську мову спричинив, по-перше, активне засвоєння українською мовою всієї сформованої в церковнослов’янській мові церковно-обрядової термінології на фонетичному, словотвірному, лексичному мовних рівнях (напр.: вечерня – вечірня, жертвеник – жертовник – жертівник, возглас – виголос – виголошення, морськоє – морське, стручець – стручок, всенічна – цілонічна, єлей – олива, подвижний празник – рухоме свято тощо). По-друге, зазначений процес викликав проникнення української лексики в церковно-обрядову термінологію, активізацію в спеціальній писемній сфері функціонування (щоправда, на її нижчих жанрових щаблях: навчальна, науково-популярна літургіка, церковна публіцистика) лексики обмеженого стильового вжитку – ненормативної церковної термінології (професіоналізмів, професійних жаргонізмів), пор.: бурса (“дарохранильниця”), пушка (“дароносиця”), килимчик, диванчик (“орлець”), щіточка, гілочка, патичок (“мирувальник”), павук (“панікадило”) та ін.

Таким чином, у сучасній українській церковно-обрядовій термінології з погляду її походження виявляють себе три мовні стихії: українська, церковнослов’янська та грецька.

Українська церковно-обрядова термінологія розвивалася протягом багатьох століть, зазнаючи при цьому закономірних для розвитку мовної підсистеми змін: кількісного поповнення та редукції, варіювання. Важливим фактором цього розвитку завжди виступала норма спеціального спілкування, а зокрема терміновикористання, у богослужбовій галузі.

Зазначену норму протягом ХІ – ХІХ ст. визначала послідовна орієнтація на виражальні засоби церковнослов’янської мови як сакральної (священної) й культової (богослужбової) та на грецьку церковно-термінологічну протосистему. Це зумовлювало, з одного боку, ретельне оберігання церковнослов’янських форм від будь-яких впливів української літературної мови, а з другого, – постійний приплив грецизмів у термінологію церковного обряду.

Упровадження української мови в церковно-релігійну комунікацію (ХХ ст.) спричинило формування нової норми спеціального спілкування в ній, яку визначала орієнтація на виражальні засоби української мови. Це викликало «українізацію» церковно-обрядової термінології на всіх рівнях: фонетичному, словотвірному, лексичному. Під впливом окресленої нормативної тенденції на периферію терміновживання, до т. зв. пасивного термінофонду закономірно почали витіснятися лексеми грецького та церковнослов’янського походження. Крайнім виявом зазначеного процесу став продемонстрований деякими термінокористувачами радикальний мовний пуризм (пор.: звіздиця – зірка, копіє — спис, хоругва – прапор, рипіда – опахало та ін.).

Поряд із новітньою нормою спеціального спілкування та терміновикористання залишалася актуальною традиційна нормативна орієнтація на виражальні засоби церковнослов’янської мови. В українських лінгвальних умовах ця нормативна традиція набула стилістичного значення, що пов’язано зі статусом церковнослов’янської лексики в українській мові саме як стилістичного засобу, а не іншомовного елемента, тепер: церковнослов’янізація церковно-обрядової термінології (мовна орієнтація) = архаїзація церковно-обрядової термінології (стилістична орієнтація). Нова норма, що сформувалася у відштовхуванні від традиційної, мала, відповідно, протилежний вектор: українізація (мовна орієнтація) = осучаснення церковно-обрядової термінології (стилістична орієнтація).

Співіснування двох нормативних настанов спеціального спілкування та терміновикористання в церковно-обрядовій практиці (своєрідна двонормативність), що, між іншим, має характер конкуренції, зумовило не тільки фонетичну, словотвірну та лексичну варіантності сучасної української церковно-обрядової термінології, а також її стилістичну здиференційованість (пор.: жертвеник – жертовник – жертівник, престол – престіл, Молитвослов – Молитвослів, часточка – частка – частинка – частиця, стручець – стручок, нараквиця – нарукавниця – нарукавник, копіє  – спис, звіздиця – зірка, єлей – олива, горнє місце – вишнє місце – високе місце тощо).

У запропонованому нами “Словнику церковно-обрядової термінології” за допомогою спеціальних термінографічних засобів ми намагалися відобразити сучасний стан термінології церковного обряду та ті тенденції, що зумовлюють її розвиток.
Для ефективного сприйняття цієї праці рекомендуємо детально ознайомитися із супровідним коментарем (див. далі).