Радянські люди — будівники комуністичного суспільства — по праву вважають себе спадкоємцями всього найкращого, що було у культурі попередніх епох. Як підкреслював В. І. Ленін, «комуністом стати можна тільки тоді, коли збагатиш свою пам'ять знанням всіх тих багатств, які виробило людство» [1].

Дальший розвиток у галузі духовного життя нерозривно пов'язаний із глибоким дослідженням культурної спадщини у всій її складності й різноманітності. Цим зумовлена і наукова цінність пам'яток давньої культури, зокрема стародруків як джерел для вивчення історії, мови, літератури, мистецтва.

Поява багатотиражної друкованої книги сприяла більш швидкому і масовому обмінові культурними цінностями, відкривала нові можливості для інтенсифікації культурного спілкування народів. Тому вивчення вітчизняних стародруків дає багатющі матеріали для висвітлення глибоких історичних коренів дружби між народами, давніх джерел їх культурного єднання. Дослідження в такому плані дуже важливі, оскільки «наша культура — соціалістична змістом, головним напрямом свого розвитку, багатогранна своїми національними формами та інтернаціоналістська своїм духом і характером» ввібрала в себе усе найкраще, найпередовіше, що створили попередні покоління діячів культури [2].

Значний науковий інтерес становлять і українські стародруки. Їх вивчення дає змогу розкрити важливі сторінки історії та взаємозв'язків братніх російського, українського та білоруського народів. Стародруки, як і інші пам'ятки давнього письменства, засвідчують, що «росіяни, українці і білоруси свято зберегли і пронесли крізь віки велику свідомість єдності свого походження, близькості мови, культури, дорогоцінне почуття спільності і нерозривності історичної долі» [3].

Книжкова культура Росії, України і Білорусії розвивалася на міцному фундаменті досягнень книгописання Київської Русі і давньоруських князівств періоду феодального роздріблення. Рукописна книга була одним з істотних факторів культурних взаємин східнослов'янських народів. Нове їх пожвавлення пов'язане з появою друкарства. Вже перші слов'янські кириличні друковані книжки, видані наприкінці XV ст. Швайпольтом Фіолем у Кракові, були виявом спільності культурного розвитку східних слов'ян. Так, за визначенням П. В. Владимирова, Часослов 1491 р. надруковано за українським списком з рукопису російського походження [4]. Всі чотири краківські першодруки Швайпольта Фіоля не тільки розповсюджувалися на Україні й у Білорусії, а й швидко дійшли до віддалених районів тогочасної Російської держави. Ще більшим було значення для міжслов'янських взаємин празьких (1517—1519) і віленських (1522—1525) видань Франциска Скорини.

Особливо великий вплив на пожвавлення культурного спілкуван­ня східнослов'янських народів мало виникнення друкарства в Росії. Як відомо, близько 1553 р. у Москві була створена так звана ано­німна друкарня. В 1563—1564 рр. Іван Федоров та Петро Мстиславець надрукували першу в Росії точно датовану Книгу Апостол. Наступ­ного року вони випустили два видання Часовника. Друки Івана Фе­дорова та Петра Мстиславця набагато перевершують анонімні книги рівнем опрацювання тексту, майстерністю поліграфічного виконан­ня. Вони стали зразком для наступних московських видань. Саме тому Івана Федорова та Петра Мстиславця називають російськими першодрукарями. З Москви Іван Федоров переїхав до білоруського містечка Заблудова, де надрукував дві книги — одну разом з Петром Мстиславцем, другу — самостійно. Як свідчать ранні записи на ряді примірників, московські і заблудівські стародруки були відомі на Україні. Вони відіграли важливу роль у зміцненні російсько-українсько-білоруських зв'язків.

Розширенню взаємовідносин між братніми слов'янськими народами сприяла також видавнича діяльність Івана Федорова на Україні. Вирішивши заснувати власну друкарню, він не випадково обрав місцем для неї Львів — велике торговельно-промислове місто, населення якого брало активну участь у боротьбі проти наступу феодалів на права городян, у русі проти католицької контрреформації, за розвиток української культури. Освічені міщани і ті представники феодалів та духовенства, які приєднувалися до боротьби проти національного і політичного гноблення, розуміли велику вагу друкованого слова як засобу ідеологічної боротьби, усвідомлювали життєву необхідність для українського народу єднання з Росією. Ось чому починання Івана Федорова знайшло підтримку серед представників різних соціальних верств українського населення. Як згадував Іван Федоров, у Львові йому допомогли, чим могли, незаможні українські міщани й передміщани. При їх сприянні протягом року (від 25 лютого 1573 р. до 15 лютого 1574 р.) він надрукував у Львові книгу Апостол, яку справедливо вважають первістком книгодрукування на Україні. На друкарській марці книги вміщено герб міста Львова (лев у відкритій брамі на фоні міського муру з трьома баштами) і герб самого друкаря, подібний до тогочасних гербів українських ремісників та купців. До львівського Апостола першодрукар додав післямову про історію надрукування цієї книжки — талановито написаний літера­турний твір, цілком світський за своїм змістом. У 1574 р. Іван Федоров, який на Україні називав себе Федоровичем, видав ще одну книжку — Буквар. Його зміст дещо виходив за межі початкового навчання грамоти. Видання Букваря пов'язане з піднесенням освітнього руху, який охоплював щораз ширші кола українського населення.

Зі Львова Іван Федоров переїхав до Острога, де у 1578 р. на замовлення Костянтина Острозького видрукував Буквар з короткою хрестоматією церковнослов'янських і грецьких текстів, у 1580 р.— Книгу нового завіту, у 1581 р. — Хронологію Андрія Римші — перше українське видання віршованого твору. Вінцем друкарської майстерності Івана Федорова стала острозька Біблія. Це було перше у східнослов'янських народів видання повного церковнослов'янського тексту біблійних книг. Для нього острозькі вчені відредагували, звірили з грецькою Біблією церковнослов'янський текст, підготований у Новгороді в кінці XV ст. під керівництвом єпископа Геннадія. Призначаючи книжку для домашнього читання, її видрукували дрібним, трохи похиленим шрифтом, який мав спільні риси зі скорописом тогочасних актових книг Волині. Видавці вважали, що церковнослов'янська Біблія повинна стати надійною зброєю в боротьбі проти окатоличування та ополячування українців і білорусів. Високий науковий рівень редагування, здійсненого острозькими філологами, спричинився до того, що острозьке видання довго вважалося зразковим не лише на Україні, а й далеко за її межами. Через 82 роки після виходу в світ острозької Біблії вона була передрукована в Москві, неодноразово видавалася і пізніше з незначними змінами.

Близько 1582 р. Іван Федоров повернувся до Львова, де не лише продовжував видавничу діяльність, а й конструював якісь нові види артилерійської зброї. 16 грудня 1583 р. він помер. На могилі Івана Федорова в Онуфріївському монастирі друзі поклали надгробок з написом на честь друкаря. За десять років (1573—1583) діяльності на Україні Іван Федоров видав сім книг, що становлять близько 70% загального обсягу його друкованої продукції. Назвавши Івана Федорова «друкарем книг перед тим невиданих», сучасники влучно визначили новаторський характер його друків. Саме Іван Федоров започаткував форми кириличного друкарського шрифту, які стали зразком для майбутніх друкарів. У книгах, надрукованих на Україні, Іван Федоров вперше у практиці кириличного друкарства впрова­див значну кількість орнаментальних кінцівок, друкарські знаки (сигнети), титульні сторінки, оздоблені гравійованою рамкою (фортою), виливні складані прикраси.

Працюючи на Україні, Іван Федоров постійно вивчав і широко використовував у своїй творчості традиції місцевого образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва. Створені першодрукарем та його помічниками у Львові й Острозі численні книжкові прикраси — заставки, кінцівки, художні ініціали, фігурні гравюри перекликаються з оздобами тогочасних українських рукописних книг, узорами прикладного мистецтва, архітектурного декору, пам'яток живопису. Виходячи з вітчизняних традицій і міжнародного досвіду, Іван Федоров виробив на практиці ті принципи художнього конструювання кириличної друкованої книги, які надовго визначили її своєрідність.

Більшість текстів, видрукуваних Іваном Федоровим, подані в редакціях, спільних для російської, білоруської та української руко­писної книги. Те, що першодрукар вніс у тексти й оформлення українських видань сильний струмінь російської книжкової традиції, полегшувало як зворотний вплив української друкованої книги на російську, так і вплив московської післяфедоровської книги на українсько-білоруську книжність.

Після від'їзду Івана Федорова з Москви друкарство в Росії зали­шилося монополією держави. Московська державна друкарня (Друкарський двір) вже на початку XVII ст. стала потужним, як на той час, поліграфічним підприємством. З 20-х років XVII ст. на неї припадало близько 70% обсягу всіх кириличних книжок, які друкувалися в Східній Європі. До середини XVII ст. у Москві було надруковано не менше 207 книг загальним обсягом понад 36,3 тисячі паперових аркушів.

На Україні після смерті першодрукаря заснована ним Острозька друкарня діяла ще кілька десятиріч (до 1612 р.) У Львові частину обладнання федоровської друкарні скупили швець Сенько Корунка і сідляр Сацько Сенькович. Вони намагалися налагодити власну друкарню, але незабаром продали її у Вільнюс білоруському друкареві Кузьмі Мамоничу, іншу частину обладнання викупили з застави у лихварів львівські міщани. Збір грошей для цієї мети здійснювала та ж група міщан, яка водночас займалася влаштуванням Львівського братства — провідної громадсько-політичної організації українського населення Львова. У 1589 р. обладнання, яке належало першодрукареві, надійшло до братської друкарні, де дошки федоровських гравюр були у вжитку протягом XVII, XVIII і початку XIX ст. Додавши до федоровських верстатів деяке нове обладнання, Львівське братство у 1591 р. випустило свої перші видання. З того часу Львівська братська друкарня діяла з невеликими перервами аж до скасування братства в 1787 р. У 1789—1939 рр. ця друкарня належала так званому Ставропігійському інституту, який формально вважав себе спадкоємцем Львівського братства, хоч характер його діяльності був зовсім інший.

Наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. Львівське братство опублікувало цінні пам'ятки письменства: граматику грецької і церковнослов'янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Львівська братська друкарня протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Саме в ній з'явилося вперше багато з тих особливостей оформлення книги, які незабаром стали характерними для всього українського книгодрукування. Важливо також відзначити, що вже в перших виданнях Львівського братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт вважають одним із джерел пізніших «гражданських»   шрифтів [5].

У другій половині 80-х років XVI ст. відновилася діяльність Ост­розької друкарні. Крім навчальних і богословських книг, вона видала низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст Апокрисиса, видрукуваний близько 1598 р. в Острозі (польський текст вийшов у краківській друкарні Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступив під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував Брестську цер­ковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму на Україні і в Білорусії. В Острозі надруковано також Ключ царства небесного Герасима Смотрицького і Книжицю, куди увійшов і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» — єдина при­життєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в Дерманському монастирі, де видавничою справою керував Дем'ян Наливайко.

У 1604—1606 рр. у Стрятині (поблизу Рогатина) і у Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів [6]. Стрятинські майстри збагатили українську друковану книгу новими, ви­сокохудожніми прикрасами, в яких органічно поєдналися елементи мистецтва Відродження, що в цей період набули на Україні значного поширення, з українською народною творчістю. З'являється новий вид заставок та художніх ініціалів — орнаментально-сюжетний — з вигадливим поєднанням рослинних мотивів і фігурних зображень. У крилоському виданні Євангелія учительного 1606 р. вперше в практиці східнослов'янського друкарства застосовано гравюри-ілюстрації — сюжетні композиції, вмонтовані в текст (перед тим вживалися лише орнаментальні прикраси і нечисленні фронтиспісні, здебільшого портретні, гравюри, які стосувалися книги взагалі, але не ілюстрували її змісту). Як і федоровські, балабанівські прикраси у відбитках з оригінальних дошок набули поширення у наступних українських друках. Зокрема, цими прикрасами оздоблені перші і багато наступ­них київських видань.

Матеріали й обладнання Стрятинської друкарні потрапили до Києва через Єлисея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерської лаври [7]. Він купив «припале пилом» обладнання, влаштував папірню в Радомишлі. Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи 1616—1617 рр., твір Олександра Митури Візерунок цнот — панегірик на честь Єлисея Плетенецького, врешті монументальний Анфологіон 1619 р. — збірник святкових служб. Над перекладом Анфологіона з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходить полемічна Книга о вірі, авторство якої приписують Захарії Копистен-ському, монументальні Бесіди на чотирнадцять послань апостола Павла 1623 р. Іоанна Золотоустого, його ж Бесіди про діяння апостольські 1624 р., Толкування на Апокаліпсис Андрія Кесарійського. Не лише зміст, а й мова (церковнослов'янська з численними українізмами) цих книг, багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов'янського тексту, «синаксарі» та інші статті українською літературною мовою, які переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Тріодь пісна 1627 р., як і видання наступних років (Акафісти 1629 р., Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображають реальні сценки з тодішнього життя. У київських друках того часу вперше в практиці східнослов'янського друкарства з'являються гравюри-ілюстрації цілком світського характеру. В збірнику віршів 1622 р. Касіяна Саковича на смерть гетьмана запорізького війська Петра Конашевича-Сагайдачного вміщено три такі ілюстрації: портретне зображення гетьмана на коні, сцену здобуття козаками турецької фортеці Кафи і постать козака з рушницею (герб запорізького війська). До найцінніших київських видань належать знаменитий Лексикон славенороський 1627 р. Памво Беринди, Exegesis 1635 р., Paterikon 1635 р. Сильвестра Косова, Тератургіма 1638 р. Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті Lithos 1644 р. Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам [8].

Києво-Печерська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624—1628 рр. тут працювала ще друкарня київського міщанина, товариша запорізького війська Тимофія Вербицького, а в 1628—1630 рр. — друкарня Спиридона Соболя, який вперше у практиці українського друкарства в кириличних друках застосував гравюру на металі. В техніці мідериту виконано обрамлення титулу Октоїха 1628 р., недавно виявленого видання Спиридона Соболя [9].

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило-Транквіліон Ставровецький у 1618 р. видав власним коштом в Почаєві свою працю Зерцало богословії (розпочату, ймовірно, ще попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублі­кував складене ним же Євангеліє учительне вже у Рохманові, куди переїхав, перевізши й друкарню. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як недосить «правовірні». Це, мабуть викликало довгу перерву у видавничій діяльності Кирила-Транквіліона Ставровецького, яка була відновлена тільки у 1646 р., цього разу в Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло-Домжив-Люткович Телиця: в Угорцях поблизу Самбора (1618—1620), у Чертвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в Чорній біля Рівного (1629). Його спільник ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем'янці на Волині в 1638 р. діяла друкарня, яка видала, зокрема, навчальну Граматику церковнослов'янської мови.

У Львові, крім братської, в 1639—1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки — талановитого і різнобічного майстра. Він мав неабиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував книгами на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковнослов'янських видань, Михайло Сльозка друкував також книги латинською і польською мовами. Незважаючи на конфлікти на грунті конкуренції з братською друкарнею, він співпрацював з Львівським братством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. Михайло Сльозка приділяв багато уваги художньому оформленню друків. Його видання від­значаються чітким шрифтом, оригінальними прикрасами, майстер­ною версткою. З мистецького боку друки Михайла Сльозки були навіть кращі, ніж видані одночасно з ними видання Львівської братської друкарні.

В 1645—1646 рр. книги друкувалися також у друкарні єпископа Арсенія Желиборського.

Характерною рисою видавничої справи на Україні в першій половині XVII ст. була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Змагання між друкар-нями й видавцями було одним з факторів, що сприяли піднесенню рівня видавничої справи і створювали сприятливі умови для діяль­ності митців та літераторів.

Друкування латинським шрифтом на Україні розпочалося дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI — на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну декілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608—1611) працювала кальвіністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Перша постійна польська друкарня з'явилася щойно через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це — друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1642—1773). Її видання, спрямовані на окатоличування й ополячування українського населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті України. З художнього боку польсько-латинські друки нічим не примітні, їх оздоблено скромно, часто-густо прикрасами, перенесеними з кириличних видань.

Деякий час у Львові існувала вірменська друкарня Тер-Говганеса Карматенянца (Івана Муратовича), який видав Псалтир 1616 р. і Молитовник 1618 р. — єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Тер-Говганес Карматенянц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова [10].

Українським і вірменським друкарям доводилося діяти в умовах жорстокого національного і релігійного гніту. Проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. В 1639 р. Михайло Сльозка опублікував панегірик на честь православного єпископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала знищити весь тираж. Друкаря оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 р., після Берестецької битви, король конфіскував львівські друкарні (братську та Сльозки) і подарував їх учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському. В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, надруковане церковнослов'янською або українською мовами, містить схизму й єресі. Студзінський та інші польські феодали змушені були визнати роль українських друкарень в ідеологічній підготовці визвольної боротьби українського народу: «Таке велике повстання в державі показало тепер наслідок діяльності їхніх друкарень, що сіють часто і густо схизму» [11]. На вимогу Студзінського магістрат опечатав Львівську братську друкарню. І хоч братство домоглося зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, змушене було значно звузити тематичну різноманітність своїх видань. Проте навіть у таких вкрай несприятливих умовах українські друкарні стали важливими центрами освіти й культури, сприяли зміцненню міжнародних культурних зв'язків України.

Протягом 1574—1648 рр. на Україні видано понад 365 книг обсягом 12,7 тисячі паперових аркушів [12]. Друкарство у цей період було де­централізоване: до 1648 р. діяло 25 друкарень у 17 містах і селах. Поступово випуск книг сконцентрувався в найбільших підприємствах. До середини XVII ст. 69,9% обсягу друкованої продукції вийшло в чотирьох найбільших друкарнях: Києво-Печерській (29,8%), Львівській братській (21,7%), Костянтина Острозького (12,1%), Михайла Сльозки (6,3%). Питома вага польсько-католицького друкарства була незначною, а уніатам до кінця XVII ст. не вдалося заснувати на Україні жодної друкарні. Потужність видавничих центрів України невпинно зростала. Якщо протягом 1574—1615 рр. вона коливалася в межах 100—550 паперових аркушів за п'ятиріччя, то в 1636—1640 рр., незважаючи на значне погіршення цензурних умов, перевищила 2093, а в 1641—1645 рр.— 1890 паперових аркушів.

Значний процент продукції українських друкарень становили твори світської тематики, зокрема навчальна література. З другої чверті XVII ст. посилилися позиції монастирських друкарень, збільшилася питома вага релігійних видань. У тодішніх умовах видання церковного змісту використовувалися для боротьби проти католицької експансії, яка була формою соціального і національного гноблення народних мас. Друки Києво-Печерської, Львівського братства та інших друкарень відігравали значну роль у згуртуванні антикатолицького табору. Видавнича справа стала істотним фактором народно-визвольної боротьби, сприяла оформленню її ідеології, підготовляла грунт для возз'єднання України з Росією.

У другій половині XVII ст. дедалі зростає провідна роль Києва і Лівобережної України в культурному житті всього українського народу. Це пояснюється насамперед тим, що возз'єднання України з Росією створило сприятливі умови для розвитку української культури, зміцнення її зв'язків з російською культурою. Збільшилися можливості збуту українських книжок в Росії, де вони користувалися попитом серед широких кіл населення.

Як свідчить Самійло Величко, саме у Києво-Печерській друкарні опубліковано (мабуть, у другій половині 1660 р. — Я. 3., Я. І.) текст статей (1654 р.) Богдана Хмельницького і Переяславських статей 1659 р.— угод козацької старшини з російським урядом, які визна­чали юридичний статус України після її возз'єднання з Російською державою [13]. Ця публікація, в якій підкреслювалося прогресивне історичне значення возз'єднання України з Росією, відіграла свого часу істотну роль у політичному житті [14].

Значне місце у видавничій діяльності Києво-Печерської лаври посідали твори провідних українських письменників того часу Йоаникія Галятовського (Ключ розуміння 1659 р., Казання приданиї 1660 р., Месія правдивий 1669 р.), Лазаря Барановича (Меч духовний 1666 р., Труби словес проповідних 1674 р.), Антона Радивиловського (Огородок 1676 р., Вінець 1686 р.), Інокентія Гізеля (перший у східній Європі друкований підручник історії Синопсис 1674 р., наступні видання 1678, 1680, близько 1700 р.). Синопсис був одним з найпопулярніших лаврських видань, зокрема значну кількість його примірників було поширено через книгарню, яку Києво-Печерська лавра відкрила в Москві. У XVIII ст. Синопсис неодноразово перевидавався в Росії [15].

Видавала Києво-Печерська друкарня також букварі, польсько-латинські «елементарі», а 1674 р. вона опублікувала своєрідну програму спектаклю «Алексій — чоловік божий» (його було виставлено в Київському колегіумі на честь царя Олексія Михайловича). Деякі твори українських авторів Києво-Печерська друкарня видавала польською мовою. Це пояснюється, зокрема, прагненням дати відсіч польським католицьким публіцистам їхньою ж мовою.

Окремої згадки заслуговує публікація церковнослов'янською мовою Києво-Печерського патерика 1661 р. (наступні видання 1678 р., 1702 р.). Ця визначна літературна пам'ятка доби Київської Русі була поширена на всій Україні, а також в Росії, Білорусії, серед південних слов'ян. Видання вдало ілюстроване, деякі з його гравюр зображали чоловіків і жінок в міщанському одязі XVII ст., а також містили інші побутові подробиці.

Взагалі популярності київських видань дуже сприяли високомистецькі сюжетні ілюстрації (дереворити, згодом і мідерити), розкішні титульні аркуші, орнаментальні заставки й кінцівки. Навіть у літургічних виданнях нерідко серед ілюстрацій є світські сюжети: краєвиди, зображення архітектурних пам'яток, побутові сценки. Наприкінці XVII ст. для Києво-Печерської друкарні починають працювати славетні митці — гравери Олександр і Леонтій Тарасевичі, Інокентій Щирський. В художньому оформленні багатьох київських видань вдало поєднані традиції народного декоративного мистецтва з рисами стилю барокко [16].

Діяльність Києво-Печерської друкарні сприяла появі осередків кни­годрукування на Лівобережній Україні. Протягом 1674—1679 рр. діяла друкарня «в Новгородку» (Новгороді-Сіверському). Її заснував чернігівський архієпископ Лазар Баранович, головним чином, для публікації літературних творів, а не для розмноження богослужбових текстів. Серед 21 відомого тепер, без сумніву, новгород-сіверського видання 15 книг видані українською і польською мовами. Це твори тогочасних українських письменників: сім належать Лазарю Барановичу, шість — Йоаникію Галятовському, один — Олександру Бучинському, один — Дмитру Тупталу (Ростовському) [17]. У книзі Йоаникія Галятовського Labędź z Piorami swemi звучав патріотичний заклик до спільної боротьби російського, українського і польського народів проти турецько-татарської феодальної агресії [18]. Цю ж тему порушив Олександр Бучинський у поемі «Czyhirin», присвяченій гетьманові Іванові Самойловичу. На звороті титулу був зображений герб запорізького війська, в тексті оспівувалася знаменита оборона Чигирина російським і українським військом від турецько-татарського нападу.

В оформленні новгород-сіверських видань є риси, що зближують їх з київськими [19]. Майстер Новгород-Сіверської друкарні Симон Ялинський і новгород-сіверський архімандрит Лаврентій Крщонович без відома Лазаря Барановича видали 3000 примірників навчальних книжок для початкових шкіл. Це було однією з причин того, що Лазар Баранович у другій половині 1679 р. переніс свою друкарню з Новгорода-Сіверського до Чернігова [20].

Протягом двох перших десятиріч існування (1680—1700) Чернігівська друкарня видала понад 40 книжок, здебільшого літературні праці тогочасних українських авторів — Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, а також панегірики різним особам, які написали Петро Армашенко, Іван Величковський, Іван Орновський, Петро Терлецький та інші літератори. У 1698 р. було видрукувано латинською мовою книгу Ilias oratoria — підручник риторики, складений письменником і гравером Лаврентієм Крщоновичем.

У Чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шрифти — кириличні (одні для видань українською мовою, інші — для церковно­слов'янських) та латинські, з 1680 р. для ілюстрування книжок си­стематично вживалися не лише дереворити, а й мідерити [21]. Саме завдяки Чернігівській друкарні вперше у практиці східнослов'янського друкарства мідерит перетворився в один з постійних елементів оз­доблення книжок.

На відміну від возз'єднаних з Росією Києва та Лівобережжя, на західноукраїнських землях у другій половині XVII ст. різко погіршились умови діяльності українських друкарень. У зв'язку з цим найстаріша з них — Львівська братська друкарня почала займатися майже виключно передруковуванням богослужбових видань. Проте і в цей час збереглася традиція додавати до літургічних книг світські елементи, насамперед присвяти впливовим особам, віршовані підписи під їхніми гербами. У багатьох виданнях є вірші про герб Львівського братства, в яких повторюється у різних варіантах думка, що в гербі братства поєднано зображення лева — герба, наданого Львову галицько-волинськими князями, і вежі, яка символізувала стійкість членів братства у боротьбі з гнітом. Крім літургічних книг, Львівське братство видавало малоформатні шкільні видання — букварі, часовники, псалтирки. Тиражі букварів увесь час зростали. Так, у 1662 р. було видано 600, у 1692 р. - 1937, у 1698 р. - 7000 примірників [22].

У другій половині XVII ст. у Львівській братській друкарні працю­вали здібні майстри Дмитро Кульчицький, Степан Половецький, Семен і Василь Ставницькі. Вони були не лише керівниками друкарні, а й складачами (зицерами). Крім того, в друкарні були зайняті три — шість челядників  (пилкарі, які  покривали друкарські  форми фарбою, і прасарі, які друкували тираж). Маючи намір видати ту чи іншу книжку, Львівське братство укладало угоду з майстром, за якою зобов'язувалося надати йому папір і шрифти, а після виходу книги сплатити певну суму за кожен примірник. Сам друкар купував або виготовляв друкарську фарбу (чорнило, або інкауст), оплачував працю челядників. В друкарні був шрифт різного розміру (письмо схоластичне, охтайне, тріодне та ін.), численні дереворитні дошки (за станом на 1671 р. їх налічувалося 1022, зокрема 16 аркушевих, 17 піваркушевих, 11 гербових таблиць, 21 форма, 115 заставок, 333 ініціали) [23]. Для потреб друкарні використовувався папір, при­везений з Гданська, меншою мірою папір з українських папірень — равської, зашківської, крехівської, куткірської [24].

Аналогічно були влаштовані й інші друкарні. Найбільші з них досягли досить високого ступеня в мануфактурному поділі праці.

В нових умовах приватні мандрівні друкарні не могли витримувати конкуренції з заможними друкарнями монастирів, єпископських кафедр чи братств. Лише у Львові з братською друкарнею успішно змагався всебічно обдарований друкар Михайло Сльозка. Опубліковані ним твори Йоаникія Галятовського (Ключ розуміння 1663, 1665 р. та Небо новоє 1665 р.) були дуже популярними в різних частинах України до кінця XVIII ст., а в закарпатських селах їх читали ще в кінці XIX ст. [25] Після смерті Михайла Сльозки у 1667 р. його друкарню купило Львівське братство, значно збагативши цим обладнання власної друкарні. Однак незабаром у Львівської братської друкарні з'явився новий конкурент. Львівський єпископ Йосип Шумлянський заснував друкарню при своїй кафедрі. Видана у ній Метрика 1687 р.— твір Йосипа Шумлянського — за визначенням І. Я. франка, є цінним джерелом для вивчення культури й побуту на Україні [26]. Той же єпископ брав участь у заснуванні друкарні при Львівському монастирі Юра. В ній Йосип Городецький, відомий як друкар і ман­дрівник до країн Близького Сходу, випустив 9 жовтня 1700 р. нотний Ірмологіон — перший у східних слов'ян нотний друк [27]. Друкарню монастиря Юра купило Львівське братство, яке й продовжило складне з технічного боку нотодрукування.

Друкарня при монастирі в Уневі була заснована в 1646—1647 рр. на базі львівської друкарні Арсенія Желиборського, але активну діяльність вона розгорнула в 70—90-х роках XVII ст. У цей час тут вийшло близько 30 назв книжок різного змісту. Серед них Буквар, Виклад о церкві і о церковних річах (передруковано з київського видання 1668 р.), перевидання Зерцала богословії та Євангелія учительного Кирила Транквіліона Ставровецького, ряд мініатюрних кни­жечок. Оздоблення унівських видань спершу було мало оригінальним, лише наприкінці XVII ст. їхній мистецький рівень підвищився, насамперед завдяки діяльності талановитого гравера Никодима Зубрицького.

Крім українських, у другій половині XVII ст. діяли також польські та еврейська друкарні. Так, друкарня Львівського єзуїтського колегіуму, заснована у 1642 р., протягом другої половини XVII ст. видала близько 60 книг латинською і польською мовами. Майже всі ці видання релігійного змісту, спрямовані на поширення католицизму. Вони не користувалися успіхом у населення. Оформлення їх не відзначалося оригінальністю. У 1684 р. львівський палітурник Войцех Мільчевський отримав королівський привілей на право друкувати латинські, польські та українські книги. Польсько-латинські видання не принесли друкареві сподіваних зисків [28]. У 1690 р. він видрукував 2000 примірників українського букваря. Деякі з польських і латинських видань Войцеха Мільчевського містять певний джерельний матеріал з історії України і міжслов'янських взаємин. Наприкінці XVII ст. була заснована єврейська друкарня у Жовкві. Тематика її видань була дуже обмежена.

Книги, видані у XVI—XVII ст., належать до цінних пам'яток друкарського і графічного мистецтва. Майстри стародруків дбали про те, щоб видання мали досконалу внутрішню будову, привабливий естетичний вигляд. Малюнок шрифтів, складання, верстка, друк, часто двоколірний, були постійно в їх полі зору.

Визначних успіхів українські друкарі, художники і гравери домоглися в галузі декоративного оздоблення і сюжетної гравюри. Українські друки XVI—XVII ст. рясно прикрашені численними декоративними титульними  аркушами,  заставками,  кінцівками,  художніми ініціалами, фронтоспісними гравюрами й текстовими ілюстраціями. Лише за даними збірки Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна, на облік взято 820 дощок ілюстрацій, заставок, кінцівок та орнаментальних обрамлень, виготовлених на Україні до 1648 р., і близько 1400, створених українськими граверами в другій половині XVII ст. [29]

Відзначається передусім багате гравійоване обрамлення титульних сторінок, так звані форти. Титульний аркуш — витвір друкованої книги. В українській рукописній книзі він був мало поширений. У XVI—XVII ст. оздоблення титульного аркуша зазнало значних змін. Спочатку стримане, небагатомовне, засноване на декоративній композиції архітектурної арки, згодом, особливо з другої половини XVII ст., воно набуває пишних, напрочуд вигадливих форм. Композиційний хист, творча винахідливість, висока професійна майстерність українських граверів з особливою силою виявилися в оздобленні титульних аркушів. Красою і мистецькою довершеністю відзначаються титульні форти. В їх декоративному оздобленні майстерно використані замальовки елементів бароккової архітектури з її напруженими формами, несподіваними зіставленнями й виразними контрастами. Не менш привабливими є титульні аркуші, декоративні рамки яких в основі композиції мають в'юнкі пагінці виноградної лози із сюжетними зображеннями, закомпонованими в її квіткові чашечки або вигини гілок.

В оздобленні титульних аркушів брали участь найвидатніші гравери того часу: Інокентій Щирський, Леонтій Тарасевич, Євстахій Завадовський, Никодим Зубрицький, Василь Ушакевич, Федір та ба­гато інших. Кожен з цих майстрів, працюючи в загальному мистець­кому руслі свого часу, творив оригінально, винахідливо, вносив у титульні прикраси багато мистецького хисту і композиційної видумки.

Не менш плідною була діяльність українських граверів у галузі створення декоративних оздоб — заставок, кінцівок, художніх ініціалів. Принцип рясного декорування стародруків повністю перейнято від української і взагалі від східнослов'янської рукописної книги. До заставок та художніх ініціалів, які набули мистецької розробки на сторінках рукописів, у друкованій книзі додано ще декоративну кінцівку (в рукописній книзі кінцівка зустрічалася рідко). Велику мистецьку вартість мають передусім орнаментальні прикраси Івана Федорова, на яких училося багато поколінь українських книжкових майстрів. Красою і вигадливістю малюнка відзначаються декоративні оздоби стрятинських, київських, львівських братських майстрів. Цікаві книжкові візерунки містять видання Михайла Сльозки, чернігівські й унівські друки. В декоративних прикрасах українських стародруків так само, як і в рукописній книзі, помітний вплив на­родного орнаментального мистецтва, яке у XVI—XVII ст. набуло на Україні значного розвитку. Декоративні оздоби створювали провідні гравери того часу — славнозвісний Ілля, Никодим Зубрицький, Інокентій Щирський, талановитий львівський майстер Іван Глинський, а також монограмісти ТП (Тимофій Петрович), ЛТ, ВФЗ, Г (Григо­рій ?) та інші.

В українських друках XVI—XVII ст. широко використовувалася складана, виливна орнаментика, яка виготовлялася з металу таким же способом, як друкарський шрифт. Перші зразки таких виливних прикрас з'явилися ще в острозьких виданнях Івана Федорова. Особливо багатими на складану орнаментику були друки Львівської братської, Києво-Печерської та Унівської друкарень. З виливних прикрас створювали заставки, кінцівки, орнаментальні смужки в тексті, декоративне облямування колонтитулів і цілих сторінок. Ними нерідко доповнювалися ксилографічні прикраси, які здавалися друкарям не досить декоративними або потребували збільшення в розмірах.

Значного розвитку набула в українських стародруках сюжетна фронтиспісна та ілюстративна гравюра. Українські стародруки XVII ст. буквально рясніють сюжетними зображеннями. Рідко яке видання не було оздоблене ілюстраціями, а в деяких друках їх налічувалося по декілька десятків. Сама поява ілюстративної гравюри в українських стародруках, як зазначає О. О. Сидоров,— «найважливіший внесок України в історію нашої вітчизняної книги» [30]. Ілюстрували свої видання всі великі українські друкарні. Сюжетна гравюра уже перших українських друків відзначалася високим художнім рівнем. Це стосується  гравюри як на дереві, так і на металі. Слід зазначити, що початки гравюри на металі сягають ще другої половини XVI ст. Свого часу Іван Федоров замовляв вроцлавському граверові Ебішу 150 мідеритів для Біблії, які, однак, не були виконані [31]. Найдавніші відомі мідерити датуються 1615 р. Вони з'явилися в латинсько-мовних друках, виданих львівською друкарнею Христофора Вольбрама [32]. Особ­ливо значні зрушення в галузі ілюстративної гравюри відбулися в другій половині XVII ст. у зв'язку з інтенсивним поширенням гравірувальної техніки — мідериту та офорту. Багатьом фронтиспісним гравюрам та ілюстраціям того часу притаманні міцний, реалістичний малюнок, виразність композиції, бездоганна технічна вправність. У зв'язку з тим, що здебільшого кириличні друки XVI—XVII ст. мали культове призначення, тематичний простір сюжетної гравюри був дуже обмежений. Проте часто, ілюструючи богослужбову книгу, художник прагнув передати свої враження від навколишнього життя або висловити своє ставлення до нього. Як приклад можна назвати ілюстрацію «Притча про смерть» до київського Євангелія учительного 1637 р., спрямовану проти панського визиску. Велику мистецьку та історичну цінність мають сюжетні зображення, у яких правдиво відтворені елементи побуту, архітектури, хатньої обстановки того часу. Високого розвитку набув у фронтиспісній та ілюстративній гравюрі реалістичний портрет. Наявність великої кількості сюжетних гравюр в українських друках XVII ст. сприяла значному попиту на ілюстровані книги, які несли в народні маси знання, розширювали їхній кругозір, впливали на естетичні уявлення. Не випадково уже в першій половині XVII ст. з'явилася гравійована книга без тексту, з одними тільки сюжетними зображеннями. Києво-Печерська друкарня, яка вперше в практиці східнослов'янського друкарства почала друкувати гравійовані книги (ініціатором випуску цих книг був Памво Беринда), видавала також окремі гравійовані аркуші з нескладними для розуміння сюжетами. Найвидатнішими майстрами ілюстративної гравюри були Ілля, Никодим Зубрицький, Інокентій Щирський, Олександр і Леонтій Тарасевичі, Василь Ушакевич, монограмісти ЛМ, ТП, KZ та ін.

Українське друкарство розвивалося в тісному зв'язку з російським і білоруським друкарством. Визначні діячі української культури нерідко видавали свої твори в білоруських друкарнях, на Україні працювало декілька талановитих друкарів-білорусів. Білоруські й українські майстри друкарської справи підтримували тісні зв'язки з російськими майстрами. Відомо, що друкар з України Онисим Радишевський став одним із керівників московського Друкарського двору, друкар з Москви Йосип Кирилов, ймовірно, працював у Києві та Львові. Москву відвідали визначні діячі українського друкарства Андрій Миколайович, Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, можливо, також Кирило Транквіліон Ставровецький. Білорусько-український друкар Спиридон Соболь теж був у Москві, де продав Василю Бурцову матриці трьох шрифтів, Самійло Рогаля, який спершу працював у друкарні білоруського братства у Вільнюсі, а згодом керував Києво-Печерською друкарнею, під час перебування в Молдавії всебічно сприяв російському дипломатові Афанасію Ордіну-Нащокіну.

Московські видання були добре відомі по всій Україні — від Слобожанщини до Буковини, Закарпаття, Лемківщини і Холмщини. Московські післяфедоровські видання нерідко були зразком для українських видавців. Так, у Октоїх 1604 р. Дерманської друкарні включено один з розділів московського Октоїха 1594 р. Це ж джерело було основним для редакторів львівського Октоїха 1630 р. У передмові до нього зазначається: «Прежде же со изводом Октоиха, όпасно исправленным в благовѣрном боголюбивом же и всесвѣтлом царствии великороссийском в градѣ Москвѣ в лѣто от создания 7102 напечатанным, изслѣдившие, исправихом». Обгрунтовуючи одне з доповнень тексту, редактори Анфологіону Львівської братської друкарні посилалися на московський друкований Устав. Мінея загальна 1628 р., видана Спиридоном Соболем у Києві,— це передрук московського видання 1600 р. У передмові Петра Могили до Служебника 1639 р. підкреслено, що він друкується «з тексту правдивого грецького и старожитных наших руских и московских служебников» [33]. Автори Літоса 1644 р., полемізуючи з Касіяном Саковичем, посилалися на авторитет московського друкованого Требника [34]. Крім друкованих книг, широко використовувалися російські рукописи. Так, складаючи свій лексикон,  Памво  Беринда залучав матеріали з Соловецького патерика, азбуковників, Великих четьїх-міней Макарія, творів Максима Грека.

Визначним явищем культурного життя була публікація українськими друкарнями творів Максима Грека. Василь Суразький в острозьку Книжицю 1588 р. включив переробку двох Слів на латинів Максима Грека. Пізніше Захарія Копистенський вмістив український переклад цього твору у своїй Книзі о вірі, близько 1620 р., а церковнослов'янський оригінал опублікував у Києві окремим виданням близько 1620 р. У києво-печерське видання Повчань авви Дорофея 1628 р. увійшла передмова Нила Сорського і дві статті, ним відредаговані [35]. Київська друкарня Спиридона Соболя того ж 1628 р. випустила Лимонар Іоанна Мосха за текстом, виправленим у 1528 р. старцем Волоцького монастиря Досифеєм [Топорковим] [36].

Вплив текстів московських видань на книги українських друкарень посилюється в останній чверті XVII ст. З 1685 р. Києво-Печерська і Чернігівська друкарні друкували літургічні тексти у никонівській редакції. Укладачі і редактори московських видань також користувалися книжками, які вийшли на Україні. Так, запозичення з передмови Герасима Смотрицького до острозької Біблії 1581 р. є у передмові до Уставу 1610 р. (друкар Онисим Радишевський), у передмовах і післямовах московських видань Микити Фофанова і в надрукованій ним же Нижегородській пам'ятці, яка, очевидно, є післямовою до книги, що готувалася до випуску в Нижньому Новгороді [37]. Вірші, якими закінчується післямова «Всякого чина...», надруковано з певними змінами у московській Книзі о вірі 1648 р.

Перша українська книга, яка була повністю перевидана у Москві,— київський Номоканон 1624 р., надрукований у 1639 р. в додатку до двох московських видань Требника [38]. Зберігся примірник острозького видання 1595 р., за яким цю книгу друкували в Москві у 1640—1641 рр. [39]. У 1643 р. в Москві було опубліковано Повчання про хіротонію — давньоруську пам'ятку, яка перед тим декілька разів друкувалася на Україні [40]. Публіцистичні пам'ятки (в тому числі твори українських і білоруських письменників кінця XVI — початку XVII ст.), які раніше друкувалися на Україні та в Білорусії, увійшли до складу виданих у Москві збірників Кирилова книга 1644 р. і Книга о вере єдиной 1648 р.

Вся продукція Друкарського двору і переважна більшість продукції друкарень України (понад 75% обсягу книг, виданих до 1648 р.) — це тексти церковнослов'янською мовою, яка сприймалася всіма східнослов'янськими і південнослов'янськими народами як «високий стиль» власних літературних мов, була важливим знаряддям міжслов'янського культурного спілкування. Завдяки Івану Федорову в першій на Україні друкованій книзі Апостол 1574 р. церковнослов'янська мова вжита в тій формі, якої вона набула в Москві в середині XVI ст. Пізніше острозька Біблія, як безпосередньо, так через Граматику Мелетія Смотрицького була важливим фактором нормалізації церковнослов'янської («слов'яноруської») книжної мови у всіх східних слов'ян і значною мірою на Балканах [41].

У першій половині XVII ст. церковнослов'янські видання українських друкарень щодо мови відрізнялися від російських тільки системою наголосів і наявністю елементів середньоболгарського правопису. Цей правопис в Росії на той час сприймався як архаїчний, але аж ніяк не чужий. Вживання в друкарстві Росії, України і Білорусії церковнослов'янської мови полегшувало культурні взаємозв'язки східних слов'ян, а також зв'язки з південними слов'янами. Іван Вишенський на Україні, Аввакум у Росії високо цінували «славенську» (старослов'янську, церковнослов'янську) мову як знаряддя культурного єднання. В той же час у практичній літературній діяльності Іван Вишенський, Аввакум та їхні однодумці зверталися до народно-розмовної мови [42]. Проникнення в друковану книгу української літературної мови, яка наближалася до розмовної, вело до демократизації літературного життя, сприяло поширенню освіти серед широких народних мас та інтенсифікації культурних зв'язків.

Тісні взаємини між українськими, російськими і білоруськими друкарями знайшли свій вияв і в обміні друкарським досвідом та поліграфічними матеріалами.

Традиції російської рукописної книги істотно вплинули — як без­посередньо, так і через федоровські видання — на формування основних рис оформлення українських друків. За прикладом українських і білоруських друкарів їхні російські колеги почали застосовувати сигнатури (з 30-х років XVII ст.), кінцівки (з 1637 р.), обрамлення сторінок виливними прикрасами (з 1639 р.), титульні аркуші (з 1641 р.), складання у дві шпальти (з 1663 р.), лінійні рамки (з 1679 р.) [43]. Значного поширення набув обмін між друкарями ксилографічними дошками. Іван Федоров оздобив свої білоруські й українські видання значною мірою дошками, привезеними з Москви. Разом з тим уся його мистецька спадщина використовувалася згодом не тільки Львівською братською друкарнею, а й іншими книговидавничими осередками України, а також Білорусії і Росії. Цікава щодо цього доля однієї федоровської заставки. Дошка цієї заставки, з якої вперше зроблено відбиток у московському Апостолі 1564 р., потрапила в Дермань. Потім там з неї було зроблено відбиток в Октоїху 1604 р. У 1625 р. дошку з іншими друкарськими матеріалами придбав київський друкар Тимофій Вербицький і використав її у двох виданнях Часослова 1625 р. і 1626 р. Наприкінці 20-х років XVII ст. дошка опинилася в іншого київського друкаря — Спиридона Соболя. Зробивши з неї декілька відбитків в Октоїху 1629 р. і Апостолі 1630 р., друкар забрав її з собою до Білорусії, де ще раз використав у кутеїнському Часослові 1632 р. В середині XVII ст. Кутеїнська друкарня була перевезена до Російської держави. Отже, дошка потрапила знову на батьківщину [44].

Міграція гравійованих дощок взагалі характерне явище давнього українського друкарства. На території України з друкарні в друкарню різними шляхами (обміном, купівлею, позичкою) перейшло не менше ніж 143 друкарських кліше, або 15% усіх дощок, які вжи­валися в кириличних стародруках в кінці XVI — першій половині XVII ст. [45]. Деякі з цих дощок потрапили до білоруських та російських друкарень.

Російсько-українсько-білоруські зв'язки не були ізольовані від контактів з іншими народами. Цікавою сторінкою міжнародних культурних взаємин є друкування на Україні книжок, призначених для розповсюдження за кордоном. У 1671 р. в Києво-Печерській друкарні було видано Службу і житіє Івана Рильського для потреб болгар та інших південнослов'янських народів [46]. В 1673 р. Унівська друкарня опублікувала віршований псалтир митрополита Досифея — перший друкований поетичний твір у молдавській та румунській літературах. Наступного року з цієї друкарні вийшов молдавською мовою Акафист, перекладений Досифеєм [47]. У 1693 р. львівський друкар Войтіх Мільчевський видрукував чеською мовою один з творів Максиміліана Вратіслава. Висока майстерність друкарів та ілюстраторів сприяла тому, що деяких з них запрошували для роботи за кордоном. Ще в першій половині XVII ст. Петро Могила на прохання господаря Волощини Матвія Бесараба надіслав до Волоського князівства київського друкаря Тимофія Вербицького з «печатнею», де він у 1635 р. надрукував Требник. У 1643 р. друкарями з України була організована перша друкарня у Молдавському князівстві [48]. Львів'янин Василь Ставницький у 1679 р. відновив друкарню в тодішній столиці Молдавії Яссах. Інший майстер — українець Яків Баков працював у друкарнях Волощини як ілюстратор. Його дереворити копіювалися згодом у виданнях першої в Грузії друкарні, яку обладнав майстер з Румунії.

Не слід недооцінювати зв'язків друкарства східних слов'ян з друкарською справою народів Західної Європи. Обмін друками сприяв взаємному ознайомленню з життям і культурою сусідніх країн. Польські читачі через українську книгу знайомилися не тільки з її специфічними рисами, а й з явищами, спільними для російської, білоруської та української книжкової культури. Через польську книгу українські і російські друкарі нерідко освоювали досягнення німецьких, італійських, чеських митців книги [49]. Українські майстри були добре обізнані з традиціями західноєвропейської книжкової культури, зокрема книжкової графіки. Вони виключно творчо використовували її кращі риси, вміло застосовували їх до особливостей вітчизняної книги. Приклад сміливого, активного освоєння західного мистецтва показав Іван Федоров. Прототипами деяких його фігурних і орнаментально-декоративних прикрас були гравюри західноєвропейських митців Ергарда Шена, Ганса Зебальда Бехама, Гейнріха Альдегревера та ін. До західних взірців зверталися Спиридон Соболь, Кирило Ставровецький, а також майстри Стрятина, Крилоса, Києво-Печерської лаври [50]. Створюючи Лицьову біблію 1645—1649 рр., талановитий український гравер Ілля вміло використав гравюри голландського видавця і гравера Фішера (Піскатора). Трапляються в українських друках відбитки безпосередньо з оригінальних дощок, які раніше використовувалися в польських і німецьких виданнях. Водночас деякі дошки українських друкарень перейшли в друкарні Варшави, Познані, Ясс [51].

Роль друкованої книги в культурному житті і міжнародних культурних зв'язках сприяла перетворенню друкарень у центри культурно-освітнього руху. Для підготовки до друку текстів були потрібні вчені люди, перекладачі, упорядники, редактори. Саме тому в середньовіччі навколо друкарень об'єднувалися гуртки вчених, подібні до славнозвісної Альдинської академії у Венеції. Ті ж люди, які керували видавничою справою, були також освітніми діячами. Типовим для України стало поєднання друкарень з школами і своєрідними гуртками науковців та літераторів, які обслуговували ці установи. Характерно, що в провідних центрах української культури — в Острозькій академії, при Львівському, Київському та Луцькому братствах найбільш активними були представники демократичної течії в культурно-освітньому русі. Їхня діяльність була тісно пов'язана з життям, з народно-визвольною боротьбою українського народу.

Незважаючи на значний розвиток, українське друкарство не могло повністю задовольнити зростаючих потреб культурного життя. Тому більшість літературних творів і навчальних посібників й надалі розповсюджувалася в рукописній формі. Нових досягнень здобуло мистецтво художнього оформлення рукописної книги, збільшилася кількість осередків переписування книги у містах і селах. З часом роль рукописної книги навіть зростала в міру посилення репресій щодо друкарів і видавців. Саме в рукописній формі розповсюджувалися пам'ятки публіцистики та історіографії, сатиричні твори, які таврували зловживання феодалів та їхніх прислужників. Взаємно себе доповнюючи, рукописна і друкована книги були могутнім знаряддям розвитку освіти й культури.

Для максимально повного використання стародруків як джерел з історії культури та культурних зв'язків необхідний докладний їх облік і науковий опис. Протягом останніх років ведеться значна робота в галузі каталогізації стародруків [52]. Уже створено каталоги видань окремих друкарень та друкарів, каталоги деяких бібліотечних і музейних збірок, зведений каталог стародруків, що зберігаються у книгосховищах Львова [53]. Особливо цінним є підготований Т. Н. Каменєвою і О. О. Гусєвою каталог українських стародруків з багатющої збірки Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна [54].

Наявність цих матеріалів, а також багаторічна праця авторів у галузі вивчення вітчизняної стародрукованої спадщини дали змогу підготувати зведений каталог усіх доступних для дослідження книг, надруко­ваних кириличним і латинським шрифтами на Україні протягом XVI—XVII ст. (вип. 1 — видання 1574—1700 рр., вип. 2 — видання 1701—1800 рр.). Пропонований каталог має завдання зібрати відомості про друки, які дійшли до наших днів, і про видання, наявність яких підтверджується надійними джерелами (документація друкарень, листування авторів і видавців, посилання в стародруках, рукописні копії з стародруків тощо). Видання, про які є суперечливі або не досить надійні повідомлення у наукових працях чи у бібліографічних виданнях, до цього каталога не включалися.

У бібліографічних покажчиках нерідко місце видання визначалося лише на підставі наявних в книгах вказівок про час і місце написання друкованого твору. Ряд дат бібліографи запозичили з бібліотечних каталогів, у яких дефектні примірники були датовані гіпотетично. Нерідко бібліотечні працівники пов'язували примірни­ки без вихідних даних з наявними у бібліографії описами видань неіснуючих або неправильно датованих. Так трапилося, зокрема, з львівським Євангелієм, яке відносили до 1683 р. У деяких бібліографіях зареєстровано як окремі видання твори, що були складовими частинами інших книг. Низка видань, які дослідники приписували українським друкарням, насправді були надруковані поза межами України. Наприклад, раніше вважалися острозькими виданнями твір Максима Грека О крестном знаменіи (Каратаев, 1883, 110), ставленицька грамота єпископа Кирила Терлецького (Каратаев, 1883, 135), Пандекти  Никона Чорногорця  (Каратаев,  1883, 307). Як показало дослідження орнаментики і шрифтів, ці книги надруковано у Вільнюсі [55]. Також вільнюськими виданнями виявилися книга О седми тайнах (вийшла в складі Требника 1617 р., а не як видання львівської друкарні Арсенія Желиборського), твір І. Орновського Niebieski Merkuriusz (його приписували Чернігівській друкарні). Внаслідок помилок різного характеру до бібліографій потрапили такі праці, як львівський Октоїх 1601 р., Зерцало... Кирила Транквіліона Ставровецького з датами Унів, 1695 р., Унів, 1696 р., Унів, 1697 р., його ж Євангеліє учительне з датою Унів, 1686 р., Анфологіон, Львів, 1641 р. та ін. [56]

Послідовність опису стародруків у каталозі така:

Автор. Назва (для кириличних видань зі стабільним текстом подається умовне скорочене найменування або транскрипція сучасним українським алфавітом; скорочення у назвах позначені трикрапкою). Місце друкування, назва друкарні, дата видання (така, яка вказана у самому стародруці) [57].

Формат (у частинах аркуша). Обсяг (помилки у нумерації аркушів чи сторінок не відзначаються, ненумеровані аркуші або сторінки подаються в квадратних дужках). Кількість рядків на сторінці. Якщо друк у дві колонки, це відзначається. Вказується наявність обрамлення сторінок та другого кольору. Відомості про тираж.

Тип шрифтів і їх розмір (для кириличних видань). Наявність гравюр та виливних прикрас.

Відомості про друкарів і граверів (прізвища, імена, монограми).

Характеристика змісту. У тих випадках, коли назва стародруку недостатньо розкриває його зміст, подається анотація або перелік структурних підрозділів (усіх або лише початкових). Зокрема зазначаються підрозділи, для яких відомі індивідуальні автори. Назви розділів часто наводяться скорочено, як правило, у тому варіанті, який вжито в колонтитулах стародруку. У кириличних виданнях вказується мова тих текстів, які надруковані не старослов'янською (церковнослов'янською) мовою.

Бібліографічні дані і відомості про примірники. Відзначається наявність факсимільних репродукцій і публікацій всього тексту або його основних підрозділів. При наявності значної кількості публікацій тексту вказуються лише публікації останніх років. При наявності факсимільних видань передруки, як правило, не вказуються. З бібліографічних покажчиків вказуються найважливіші.

Наприкінці перелічуються книгозбірні, примірниками яких користувалися автори. Якщо збереглася обмежена кількість примірників, вказуються місця зберігання кожного з них. В окремих випадках відзначається наявність автографів, походження примірників та інші їх індивідуальні особливості.

Відповідно до прийнятих у польській бібліографії засад стародруки польських видавців описуються скорочено, без відомостей про кількість рядків і шрифти. Враховуючи певну однотипність оформлення книг латинською і польською мовами, як правило, відзначаються лише найважливіші їх оздоби (форти, ілюстрації). Латинські та польські видання Києво-Печерської, Новгород-Сіверської та Чернігівської друкарень описано за тією ж схемою, що і їхні кириличні стародруки.

Стародруки, описані на підставі бібліографічних джерел, відзначено зірочкою перед початком опису. Двома зірочками позначено стародруки, про які відомо лише з архівних документів або з інших надійних джерел хронологічно близьких до згадуваних у них стародруків. Їх описи, а також всі елементи описів інших стародруків, взяті не з самих видань, подано у квадратних дужках. Наприклад, назву друкарні і рік видання взято у квадратні дужки у тих випадках, коли вона не вказана у стародруці, а встановлена на підставі архівних даних або шляхом аналізу шрифтів і оформлення. Прізвища авторів, взяті в квадратні дужки, встановлено на основі змісту видань або на підставі вказівок дослідників (які в ряді випадків є гіпотетичними). При цитуванні стародруків замінено сучасними літерами р, Ψ, θ та у , у кінці слів відкинено ъ, у транскрибованих українських текстах ѣ передається як і, кириличні позначення цифр замінено арабськими.

Каталог ілюстрований репродукціями титульних або початкових сторінок, гравюр із стародруків. Цифри біля них позначають порядкові номери описів.

Переважна більшість книг описана de visu. При складанні опису, крім друкованих бібліографій, використано також матеріали, підготовані до другого випуску каталога Т. Н. Каменєвої та О. О. Гусєвої, картотеку друкарень Польщі, яка зберігається в Інституті літературних досліджень Польської академії наук, каталоги відділу стародруків Національної бібліотеки у Варшаві, ряд архівних матеріалів. Автори щиро вдячні за надані в їхнє розпорядження матеріали, за допомогу та консультації Є. Л. Немировському, Т. Н. Каменєвій, О. О. Гусєвій, Ю. А. Лабинцеву (Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна), І. В. Поздєєвій (Наукова бібліотека ім. М. Горького Московського державного університету), В. І. Лук'яненко (Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна), Л. І. Кисельовій (Бібліотека АН СРСР), М. П. Рудю, Т. П. Золотар, М. А. Шамрай (Центральна наукова бібліотека АН УРСР), ф. П. Максименкові (Наукова бібліотека Львівського державного університету), В. І. Свєнціцькій, Я. Й. Павличко, Н. Р. Вергун (Львівський державний музей українського мистецтва), В. О. Мінаєвій, Г. М. Рудій (Львівська бібліотека АН УРСР ім. В. Стефаника), Л. І. Цикіній (Харківська наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка), професору Алодії Кавецькій-Гричовій, професору Вєславу Вітковському, доцентам Яну Пірожинському, Юзефу Щепанцю, Войцеху і Кристині Коротай, Зофії Новак, Ромуальдові Біскупському (ПНР) та іншим колегам — книгознавцям і бібліографам.

[1] Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 41, с. 291.

[2] Брежнєв Л. І. Ленінським курсом. Промови і статті. К., 1974, т. 4, с. 58.

[3] Щербицъкий В. В. Могутня сила віковічної дружби, монолітньої єдності народів-братів. Доповідь на урочистих зборах у м. Києві, присвячених 325-річчю возз'єднання України з Росією, 30 січня 1979 року.— Комуніст України, 1979, № 3, с. 16.

[4] Владимиров П. В. Начало славянского и русского книгопечатания в XV—XVI вв.— В кн.: Чтения в обществе Нестора летописца. К., 1894, кн. 8, с. 28.

[5] 400 лет русского книгопечатания. В 2-х т. М., 1964, т. 1, с. 221; Книга. Исследования и материалы. М., 1962, сб. 7, с. 196, 237.

[6] Коляда Г. И. Балабановские друкарни.— В кн.: Книга и гра­фика. М., 1972, с. 152-166.

[7] Попов П. Н. Книгопечатание в Киеве в XVII в.— В кн.: 400 лет русского книгопечатания. В 2-х т. М., 1964, т. 1,  с. 85.

[8] Маслов С. І. Друкарство на Україні в XVI-XVIII ст.- Бібліологічні вісті, 1924, № 1—3, с. 48.

[9] Зернова А. С. Белорусский печатник Спиридон Соболь.— В кн.: Книга. Исследования и материалы. М., 1965, сб. 10, с. 126-145.

[10] Дашкевич Я. Р. Первый ар­мянский книгопечатник на Ук­раине Ованнес Карматенянц.— Историко-филологический журнал, 1976, № 1 (72), с. 221-236.

Примірник Псалтиря 1616 р., надрукованого вірменською мо­вою, зберігається у бібліотеці мхітаристів (Венеція), примірник Молитовника 1618 р., на­друкованого вірмено-половецькою мовою,— у бібліотеці Лейденського університету.

[11] Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981, с. 158.

[12] Підрахунки здійснено у фізичних паперових аркушах загальноприйнятого на той час формату. Один паперовий аркуш дорівнює двом аркушам (чотирьом сторінкам) формату федоровського Апостола.

[13] Пам'ятки українського письменства.  К.,  1926, т.  1,  с. 221.

[14] Історичні джерела та їх використання. К., 1964, вип. 1, с. 181-182.

[15] Українські письменники. Біобібліографічний словник. В 5-ти т. К., 1960-1965.

Т. 1. Давня українська література (XV-XVIII ст.) / Уклав Л. Є. Махновець. К., 1960, с. 479-480.

[16] Докладніше про це див.: Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст. Львів, 1971, с. 158-173; Степовик Д. Олександр Тарасевич. К., 1975, с. 74-85.

[17] Клепиков С. А. Издания Новгород-Северской типографии и ложночерниговские издания 1674-1679 гг.-В кн.: Книга. Исследования и материалы. М., 1963, сб. 8, с. 269-270.

[18] Книга і друкарство на Ук­раїні. К., 1965, с. 104.

[19] Клепиков С. А. Оформле­ние книг, изданных Новгород-Северской типографией Барановича в 1674—1679 гг.— В кн.: Книга и графика, М., 1972, с. 150.

[20] Каменева Т. Н. Типография на Левобережье Украины.— В кн.: 400 лет русского книгопечатания. В 2-х т. М., 1964, т. 1, с. 222.

[21] Каменева Т. Н. Черниговская типография, ее деятели и издания.— В кн.: Труды Госу­дарственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина. М., 1959, вып. 3, с. 253.

[22] Львівські видання XVI—XVIII ст. Каталог. Львів, 1970, с. 20, 25, 27, 47, 90, 104.

[23] 400 лет русского книгопечатания. В 2-х т. М., 1964, т. 1, с. 220.

[24] Археографический ежегодник за 1974 год. М., 1975, с. 341.

[25] Лелекач М. Культурні зв'язки Закарпаття з Україною і Росією в XVII-XVIII ст.- Наукові записки Ужгородського університету, 1954, т. 9, с. 149-150.

[26] Франко І. Я. Твори у 20-ти т. К., 1956, т. 19, с. 527-546.

[27] Українське музикознавст­во. К., 1971, вип. 6, с. 56.

[28] Drukarze dawnej Polski. Wrocław - Kraków, 1960, zesz.6, s. 158.

[29] Гусєва А. А. Украинская книжная графика второй половины XVII в. в собрании отдела редких книг Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина.— В кн.: Книга в России до середины XIX века. Л., 1978, с. 205.

[30] Сидоров О. О. Предисловие.— В кн.: Каменева Т. Н., Гусева А. А. Украинские книги кирилловской печати XVI—XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В. И. Ленина. М., 1978, вип. 1, с. 6.

[31] Исаевич Я. Д. Новое об Иване Федорове.— Вопросы  истории, 1979, № 9, с. 172.

[32] Памятники культуры. Новые открытия. Ежегодник. 1978. Л., 1979, с. 301.

[33] Цит. за: Тітов Хв. Матеріали до історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII ст. К., 1924, с. 217.

[34] АЮЗР, т. 9, с. 50.

[35] Дослідники творчості Нила Сорського використовували передмову за одним лише рукописом — збірником 1645 р., не вказуючи при цьому, що в ньому текст скопійовано з київського видання. Див.: ДПБ, ф. Кирило-Білозерського монастиря, рукопис 129/254.

[36] Смирнов М. А. Лимонарь.— В кн.: Сборник статей, принадлежащих бывшим и настоящим членам академической корпорации. Сергнев Посад,    1915, с. 255.

[37] Зернова А. С. Орнаментика книг московской печати XVI—XVII вв. Указатель. М., 1952, с. 14; История русской литературы. В 10-ти  т. М.-Л., 1948, т. 2, ч. 2, с. 15.

[38] Зберігся рукопис, за яким Номоканон в 1639 р. друкували у Москві. Див.: ЦДАДА, ф. 381, оп. 1, спр. 393, арк. 1-109.

[39] Державна бібліотека БРСР, примірник 09/4818.

[40] ЦДАДА, ф. 1182, оп. 1, спр. 36, арк. 224.

[41] Толстой М. I.Роль кирило-мефодіївської традиції в історії східно- і південнослов'янської писемності.— В кн.: Питання походження і розвитку слов'янської писемності. К., 1968, с. 31.

[42] Робинсон А. Н. Борьба идей в русской литературе XVII века. М., 1974, с. 351-353.

[43] Зернова А. С. Орнаментика книг московской печати XVI—XVII вв. М., 1952, с. 24; Зернова А. С. Методика описания старопечатных книг кириловской печати,— В кн.: Работа с редкими и ценными изданиями. М., 1973, с. 65-66.

[44] Коляда Г. И. Из истории русско-украинских друкарских связей в XVI—XVII вв.— Труды Среднеазиатского университета. Языкознание. Ташкент, 1955, вып. 19, кн. 8, с. 23.

[45] Підраховано О. О. Гусєвою за матеріалами фонду стародруків Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна. Див.: Гусева А. А. Взаимосвязи укра­инских типографий конца XVI— первой   половины   XVII вв.— В кн.: Федоровские чтения, 1973. М., 1976, с. 80.

У другій половині XVII ст. міграціями було охоплено лише 0,36% загальної кількості ксилографічних кліше. Див.: Гусева А. А. Украинская книжная графика второй половины XVII в. в собрании отдела редких книг Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина.— В кн.: Книга в России до середины XIX века. Л., 1978, с. 208.

[46] 400 лет русского книгопечатания. В 2-х т. М, 1964, т. 1, с. 98.

[47] Выдашенко М. Б. Книгопечатание в Уневе в XVI—XVII вв.— В кн.: Федоровские чтения. 1973. М., 1976, с. 74.

[48] Кирияк В. Картя ши типарул ын Молдова ын секолеле XVII-XVIII. Кишинэу, 1977, п. 32-36.

[49] Исаевич Я. Д. Украинско-польские связи в истории книгопечатания (1574—1648) — В кн.: Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в. М., 1976, с. 192-207.

[50] Гусєва А. А. Взаимосвязи украинских типографий конца XVI— первой половины XVII вв. Проблема миграции типографских материалов.— В кн.: Федоровские чтения. 1973. М., 1976, с. 87.

[51] Гусева А. А. Взаимосвязи украинских типографий конца XVI— первой половины XVII вв. Проблема миграции типографских материалов.—  Федоровские чтения. 1973. М., 1976, с. 89, 91-94.

[52] Методика вивчення й опи­су стародруків докладно висвітлена в працях: Маслов С. І. Спроба інструкції та план роботи над складанням українського бібліографічного репертуару XVI-XVIII ст. К., 1928; Зернова А. С. Методика описания старопечатных книг кирилловской печати.— В кн.: Работа с редкими и ценными изданиями. М., 1973; В помощь составителям сводного каталога старопечатных изданий кирилловского и глаголического шрифтов. Методические указания / Под общ. ред. Е. Л. Немировского. М., 1976, вып. 1.

[53] Каменева Т. Н. Черниговская типография, ее деятельность и издания.— Труды Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина.   М., 1959, т. 3; Клепиков С. А. Издания Новгород-Северской типографии и ложно-черниговские издания 1674—1679 гг.— В кн.: Книга. Исследования и материалы. М., 1963, сб. 8; Львівські видання XVI—XVIII ст. Каталог / Уклав Я. Д. Ісаєвич. Львів, 1970; Быкова Т. А. Каталог изданий Острожской типографии и трех передвижных типографий. Л., 1973; Исаевич Я. Д. Типография Михаила Слезки и ее роль в межславянских культурных связях. Список книг, напечатанных Михаилом Слезкой.— В кн.: Федоровские чтения. 1973. М., 1976. Петров С. О., Бирюк Я. Д., Золотарь Т. П. Славянские книги кирилловской печати XV—XVIII вв. Описание книг, хранящихся в Государственной публичной библиотеке АН УССР. К., 1958; Кубанська-Попова М. М. Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник. Стародруки XVI-XVIII ст. Каталог. К., 1971; Микитась В. Л. Давні рукописи і стародруки / Ужгородський державний університет. Бібліотека. Ужгород, 1961; Микитась В. Л. Давні книги Закарпатського державного краєзнавчого музею. Львів, 1964; Максименко Ф. П. Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках. Зведений каталог. Львів, 1975.

[50] Каменева Т. Я., Гусева А. А. Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В. И. Ленина. М., 1978, вып. 1.

[55] Лукьяненко В. И. Каталог белорусских изданий кирилловского шрифта XVI—XVII вв. Л., 1973, вып. 1, с. 88; 1975, вып. 2, с. 235.

[56] Про ряд видань, які насправді не існували і включені до бібліографічних покажчиків на підставі помилкових припущень дослідників див.: Ісаєвич Я. Деякі питання бібліографії видань братств.— Архіви України, 1970, № 6.

[57] Справжня дата виходу нерідко значно відрізнялася від вказаної у стародруці. Так, львівська Тріодь цвітна з датою 9.1 1688 р. на титульному аркуші була прийнята братством від друкаря 13 грудня (за старим стилем) 1688 р. (АЮЗР, т. 12, с 179). У ряді випадків під передмовами книг вказано більш пізні дати, ніж на титульних аркушах.