КНИГА І ДРУКАРСТВО НА УКРАЇНІ У XVIII СТ.

Вісімнадцяте століття — період дальшого розвитку української культури. На її характері позначилися насамперед загострення класових суперечностей, посилення демократичних течій у суспільно-політичному русі, активізація міжнародних культурних зв'язків [1]. Все це тією чи іншою мірою відбилося і в тогочасному друкарстві. В перші десятиріччя XVIII ст. воно продовжувало йти второваними раніше шляхами, однак з середини сторіччя, особливо з 70—80-х років тематика видань урізноманітнюється. Окремий період в історії друкарства цієї доби починається з 1765 p., коли виходять книги новим шрифтом, спеціально призначеним для світського друку.

На початку XVIII ст. найважливішими видавничими осередками на Україні залишалися друкарні Києво-Печерської лаври, чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря, львівського Ставропігійського братства. З 30-х років до них приєдналися Унівська і Почаївська друкарні, а наприкінці XVIII ст.— декілька друкарень, що користувалися «гражданським» шрифтом. На Правобережній і Західній Україні діяли також друкарні, що видавали книжки латинською, польською та іншими мовами.

Протягом двох перших десятиріч XVIII ст. продовжувалася інтенсивна діяльність друкарень на возз'єднаних з Росією українських землях — Києво-Печерської і Чернігівської. Їх видання сприяли дальшому зміцненню російсько-українських культурних зв'язків. Поряд з літургічними книгами у Києві та Чернігові виходили букварі, календарі, переклади з іноземних мов, панегірики, ораторські й повчальні твори тогочасних українських авторів. Позитивне значення на спрямування цих друкарень мала Києво-Могилянська академія та пов'язані з нею колегіуми — Чернігівський, згодом також Переяславський і Харківський. Так, видавничою діяльністю чернігівського літературно-наукового осередку керував засновник колегіуму в Чернігові, вихованець академії Іван Максимович, Києво-Печерська друкарня діяла під загальним керівництвом архімандритів лаври Йоасафа Кроковського (1697—1709) і Афанасія Миславського (1710—1715).

Києво-Печерська і Чернігівська друкарні швидко відгукувалися на актуальні події, зокрема декілька видань були присвячені перемозі російського війська над шведами 1709 р. (твори Феофана Прокоповича, Івана Максимовича, Феофілакта Лопатинського). 1710 р. у лаврській друкарні вперше видано Алфавіт духовний українського письменника і громадського діяча XVII ст. Ісаї Копинського. Особливо цікава передмова до цієї книжки, написана кимсь з тогочасних літераторів. За змістом це цілком світський твір, сповнений ремінісценцій з античної літератури. Підкреслюючи суспільне значення книги, автор передмови зазначав, що Олександр Македонський зберігав «Іліаду» Гомера в дорогоцінній скриньці, відібраній від перського царя Дарія «по великій страшній виграній баталії».

Визначною подією в історії українського друкарства стало видання у Києві 1712 р. книжки Іфіка ієрополітика. Завданням її було роз'яснення дітям і молоді морально-етичних засад (іфіка — етика), окремих норм поведінки. Створені для книжки мідерити здібного гравера Никодима Зубрицького стали популярними в народі, їх відтворювали в малюнках на стінах, дверях, меблях, кахлях [2]. Іфіка ієрополітика була поширена по всій Україні і в Росії, у південнослов'янських країнах; передруки її виходили в Петербурзі (1718, 1724, 1764), Москві (1796), Львові (1760), Відні (1774).

Вкрай негативно позначилися на тематиці друкарства урядові укази 1720 р. про встановлення суворої церковної цензури для київських та чернігівських видань. Було дозволено лише передруки старих церковних книг, та й то за умови, що вони ніякими особливостями мови і змісту не відрізнятимуться від апробованих церковною цензурою видань московської синодальної друкарні [3]. Оскільки з Чернігова не надсилали книжок для попереднього рецензування, то в 1724 р. було здійснено ревізію друкарні, внаслідок якої остання припинила свою діяльність. Після відновлення у 1743 р. Чернігівської друкарні її продукція втратила оригінальні риси змісту й оздоблення4. Києво-Печерській друкарні у цей час не дозволяли навіть передруковувати книжок, що публікувалися раніше, таких як Києво-Печерський патерик чи твори Дмитра Туптала (Ростовського). Щоб обійти цензуру, видавці інколи ставили на передруках дати своїх попередніх видань, здійснених до 20-х років XVIII ст. Лише вряди-годи вдавалося здобути дозвіл на випуск нових книжок (переважно панегіричного змісту); друкувалися також урядові укази та інші офіційні матеріали.

Не маючи змоги урізноманітнювати тематику видань, київські та чернігівські видавці приділяли значну увагу вдосконаленню рівня поліграфічного й художнього виконання своїх друків. Особливо відзначалася Києво-Печерська друкарня — найпотужніший видавничий осередок на Україні. В середині XVIII ст. тут було шість друкарських верстатів, з яких чотири працювали протягом цілого року, крім неділь і свят. У майстерні для виливання шрифту було вісім печей. На місці виготовлялася з сажі і покосту (оліфи) друкарська фарба; папірня для потреб друкарні діяла в Пакулі на Чернігівщині. Кожен верстат облуговували зицар (складальник), батирщик, що покривав друкарську форму фарбою, пресмайстер, який займався друкуванням тиражу книжки. Зицарам допомагали учні, які не отримували плати за працю, а лише харчі й одяг. Більшість майстрів були вільнонайманими працівниками. Не раз друкарське товариство (так називали себе працівники друкарні) протестувало проти зловживань адміністрації, вимагало поліпшення умов праці і підвищення заробітків. Свідченням професійної майстерності києво-печерських друкарів є ряд видань, серед яких виділяються розкішні великоформатні книги (зокрема Печерський патерик 1702 p., Акафісти 1731 p., Апостол 1752 p., Біблія 1758 р. та інші) і мініатюрні книжки в 16, 24 і 32 частку аркуша. Популярності київських друків сприяло оздоблення їх високомистецькими дереворитами і мідеритами, виконаними місцевими граверами. Справжніми шедеврами в галузі оформлення книги стали праці граверів Олександра і Леонтія Тарасевичів, Інокентія Щирського, Аверкія Козачківського, Григорія Левицького та інших [5]. Застосовувалися різні техніки гравіювання на металі, насамперед різцева гравюра на міді (мідерит) і офорт. В орнаментиці і фігурних гравюрах відчутні риси провідних стилів доби: спершу зрілого і пізнього барокко й рококо, згодом класицизму; трапляються випадки повернення до мотивів, характерних для ренесансу і раннього барокко. Значних успіхів досягло і палітурництво. Виділяються багаті золотарські оправи, прикрашені карбованим металом, інколи й емаллю [6].

Для продажу видань Києво-Печерської друкарні у Києві на Подолі була відкрита книгарня. Лаврські книгарі вели боротьбу проти ремісників, які виготовляли відбиті з дереворитних дощок малюнки і тексти. Наприклад, 1778 р. було розпочато судову справу проти Якова Сербина, який порушив лаврську монополію на випуск і поширення друків. За ухвалою суду було конфісковано дошки і надруковані аркуші, а також почаївські букварі, які продавав цей майстер [7]. Подібні випадки мали місце і в наступні роки.

Продукція Києво-Печерської і Чернігівської друкарень розповсюджувалася також в тій частині України, яка залишалася під гнітом Речі Посполитої. На цих землях умови для розвитку друкарства протягом XVIII ст. і далі погіршувалися. Друкарня Львівського братства на початку XVIII ст. обмежувалася лише передруками богословських книг. Дещо збільшується кількість .світських видань, починаючи з 40-х років. Слід назвати твори префекта Київської академії Мануїла Козачинського Благоутробіє Марка Аврелія та Філософія Арістотелева 1745 р. Латинські тексти цих видань складені шрифтами друкарні Львівського єзуїтського колегіуму, кириличні — шрифтом друкарні Львівського братства; у Філософії Арістотелевій вміщено мідерити львів'янина Івана Филиповича і славетного київського гравера Григорія Левицького. Характерно, що навіть префект Київської академії при друкуванні своїх праць для дарування цариці Єлисаветі та її фаворитові не зміг обійти указів про заборону Київській друкарні публікувати будь-що, крім передруків церковних книг. Видані на замовлення Мануїла Козачинського книжки були призначені для розповсюдження насамперед на Лівобережжі, однак частина примірників залишалася в руках західноукраїнських читачів, сприяючи залученню їх до кола літературних інтересів київського культурного центру. Технічним керівником братської друкарні в 1741—1763 pp. був майстер Іван Грозевський, пізніше Яків Паславський. З числа членів-міщан братство призначало «дозорців», а ті в свою чергу підбирали редакторів видань. Так, в 1741 р. редактором Псалтиря був міщанин Яків Русянович, в 1752—1753 pp. редагував гниги монах Святковський, в 1754 р. готував текст Букваря вчитель і регент шкільного хору Панькевич. Пізніше протягом ряду років цю роботу виконував священик Антін Левинський, а після його смерті в 1778 р.— Іван Горбачевський.

У 30-х роках XVIII ст. відновила роботу Унівська друкарня. Художній рівень її продукції у цей час підвищився, однак за тематикою унівські видання — майже виключно культового призначення.

Серед західноукраїнських друкарень у XVIII ст. чільне місце посідала Почаївська, як за кількістю видань, так і за рівнем їх мистецького оформлення. На той час зросла роль Почаєва у міжслов'янських зв'язках. Деякі з діячів почаївського літературно-наукового гуртка, свідомо протидіючи політиці католицької та уніатської ієрархії, сприяли розгортанню культурних зв'язків з Наддніпрянською Україною, Росією, південними слов'янами [8]. Саме в цих колах наприкінці 20-х років XVIII ст. виникла думка про заснування книжкової друкарні. Її організація полегшувалася тим, що в Почаєві на той час вже було налагоджено друкування станкових гравюр.

У 1730 р. розпочалося виготовлення для друкарні шрифту двома сокальськими ремісниками і майстром із Заслава Іваном Доликевичем, який раніше працював у Києві. Для роботи в друкарні був запрошений з Підкаменя здібний гравер Андрій Голота, який перед цим вдосконалював свою майстерність, працюючи в Києві, Відні, Львові. Згодом у Почаївській друкарні працювали талановиті гравери Йосиф, Йосиф і Адам Гочемські, Федір Стрільбицький. Протягом 1730—1731 pp. в Почаєві були видані деякі дрібні друки, серед них пісня на честь колишнього почаївського ігумена Йова Залізо — письменника і громадського діяча, який свого часу брав діяльну участь в боротьбі проти експансії католицизму. З 1734 р. в Почаївській друкарні виходять і великі за обсягом книжки, в тому числі передруки київських видань. У ряді почаківських друків впроваджується мова, близька до народнорозмовної української мови. Нею, зокрема, надруковані два видання, високо оцінені І. Я. Франком,— порадник доброго тону для молоді (Політика свіцькая, 1770 р.) і господарський порадник Ленкевича (Книжиця для господарства, указующая, як ратовати в хоробах всякую скотину, то єст коні, воли, вівці, кози, свині, як білити полотно, як боронити пашні од саранчі...», 1788 р.) [9].

У Почаєві опубліковано ряд українських пісень та віршів кирилицею і латинкою. Особливо популярною стала збірка, яка вміщувала твори поетів Андрієвського, Бардинського, Боянського, Івана Гешицького, Достоєвського, Степана Дяченка, Дмитра Туптала та інших. Звичайно, поряд з виданнями, що заслуговують позитивної оцінки як спроби розширення тематики книговидання, видавалося чимало схоластичних і клерикально-обскурантських творів. Такі видання не користувалися успіхом у читачів і не залишили помітного сліду в історії українського письменства.

Крім українських кириличних друків, Почаївська друкарня видавала праці українських авторів польською та латинською мовами, приймала замовлення окремих польських письменників на друкування їхніх творів. Слід згадати публікації історичних документів, польські переклади творів Ціцерона та Саллюстія, підручники з фізики Ф. Шашкевича і геометрії Т. Свіжавського, курси риторики латинською мовою.

Префектами (керівниками) Почаївської друкарні були в 1739—1741 pp. Адріян-Антон Громачевський, наприкінці XVIII ст. Спиридон Коберський, редакторами і коректорами у 30-х роках Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. Спиридон Коберський підтримував дружні стосунки з керівником Києво-Печерської друкарні Іустином. Як пояснював пізніше Іустин, обидва друкарі, «враховуючи свою належність до однієї нації і давнє знайомство», домовилися про спільні видання: Спиридон надсилав до Києва дрібні почаївські видання, Іустин додруковував до них титульні аркуші з позначенням Київської друкарні і частину тиражу пересилав у Почаїв. Ці незаконні, з точки зору властей, дії було розкрито щойно 1801 р. [10]

Крім Почаївської, також і Києво-Печерська друкарня випускала окремі книжки (панегірики, букварі) латинською і польською мовами. Цими мовами інколи користувалися українські автори, щоб дати відсіч католицьким публіцистам. В той же час на Правобережжі збільшується кількість польських видань, які були знаряддям полонізації й окатоличення українського населення. В практиці деяких друкарів-підприємців траплялися випадки виконання замовлень авторів, що належали до різних таборів у ідейно-політичній боротьбі. В той же час створювалися друкарні спеціально з метою зміцнення позицій католицизму, обгрунтування і виправдання політики жорстокого соціального і національного пригноблення народних мас. Продовжувала діяти друкарня Львівського єзуїтського колегіуму, який, незважаючи на опір інших вищих шкіл, намагався реалізувати королівський привілей 1661 р. про перетворення колегіуму в академію [11]. Близько 1760 р. засновано друкарню при Бердичівському кармелітському монастирі. На її виданнях цей монастир помпезно іменується «фортецею богородиці». Усі ці друкарні видавали здебільшого панегірики, молитовники, побожні гімни і повчання, що відбивали глибокий занепад шляхетсько-клерикальної культури. Складена ксьондзом Хмельовським своєрідна тематична енциклопедія «Нові Афіни» стала відомою як зразок обскурантизму й примітивності. Лише окремі книжки були присвячені філології та природничим наукам.

Як за змістом, так і за оформленням, низьким був рівень більшості видань друкарні при львівському кафедральному костьолі — «друкарні братства Трійці». Незважаючи на таку назву, друкарня управлялася не братством, а одним із ксьондзів костьола.

У Львові видавали книги також друкарні Петра Гольчевського (діяла в 1736—1751 pp.), Яна Шліхтина і його спадкоємців (1755—1785), Івана Филиповича (1753—1766), францисканського монастиря (1769—1774), у Луцьку — друкарня домініканців (1787—1831). В основному вони друкували літературу релігійного спрямування, панегірики, календарі і значно рідше навчальні посібники, тези диспутів, програми театральних вистав. Художнім оформленням вирізняються видання талановитого гравера-мідеритника Івана Филиповича. Він відомий як автор найдавніших на Україні художніх екслібрисів, станкових гравюр і як ілюстратор книжок — не тільки власної, а й інших друкарень. Хоч Филипович був діяльним членом Успенського братства, братство, прагнучи зберегти монопольне право на друк кириличних видань, не дозволило йому друкувати кирилицею. Тому Филипович був змушений обмежитися лише публікаціями латинським шрифтом (серед них і юридичний трактат його колеги по братству Михайла Слонського). Єдиний відомий виняток — своєрідна публікація пісні про Туринецьку ікону: український текст видруковано латинкою, польський — кирилицею [12]. Українські тексти, надруковані латинкою (найчастіше пісні), траплялися і в продукції інших друкарень [13].

Для лінгвістики становить інтерес і видання церковнослов'янських пам'яток латинським алфавітом. Як правило, вони відбивають особливості української вимови церковнослов'янських текстів: 333333 як і, Г як h тощо.

Певного розвитку набуло у XVIII ст. на Україні єврейське друкарство [14]. Однак малопотужні друкарні, які розмножували культову літературу, не відігравали хоч трохи істотної ролі в культурному житті.

З іншомовних друкарень, що діяли на Україні, найбільшим стало підприємство Антона Піллера. Він прибув до Львова у 1772 p., відразу після загарбання міста Австрією і проголошення його столицею новоствореної провінції — «Королівства Галичини і Володимирії». Піллер отримав титул «друкаря губернського правління», а через деякий час — університетського друкаря. Він привіз шрифти нових зразків, виливні прикраси за малюнками знаменитого французького друкаря Фурньє. Фірма Антона Піллера та його спадкоємців діяла довго, протягом останньої чверті XVIII і всього XIX ст., видаючи літературу німецькою, латинською, польською, українською і навіть грецькою та єврейською мовами. Публікувалися здебільшого урядові розпорядження, календарі, підручники (зокрема кілька фізичних трактатів професора Львівського університету, відомого угорського революціонера-республіканця Гната Мартиновича, посібники з допоміжних історичних дисциплін Г. Уліха та Л. Е. Ценмарка). У 1773 р. Антон Піллер почав друкувати як періодичне видання вісник офіційних розпоряджень, а протягом 1776 р. у Піллера друкувалася французькою мовою перша на Україні газета "Gazette de Leopol", яку видавав і редагував шевальє Осуді [15]. Як свідчить мова і зміст газети, вона була розрахована передусім на представників урядової бюрократії та аристократичні кола.

Після скасування в 1787 р. Львівського братства його друкарня перейшла до Ставропігійського інституту — товариства наглядачів церковного майна. Серед видань інституту — літургічна література, панегірики, нечисленні навчальні посібники.

В 1796—1808 pp. у Львові працювала друкарня Г. В. Віхмана, який намагався конкурувати з підприємством Піллера.

В умовах жорстокого соціального та національного пригноблення закінчилися невдачею спроби передових діячів Закарпаття заснувати українську друкарню. Окремі книжки, призначені для розповсюдження серед закарпатських українців, друкувалися за межами України — у Трнаві (Словаччина), Клужі (Трансільванія) [16].

Наприкінці XVIII ст. намічаються істотні зрушення в друкарстві України, насамперед на українських землях, возз'єднаних з Росією. В друковану книгу все частіше проникають просвітницькі ідеї. Різко зростає кількість світських друків. Більш стриманим стає оформлення — це провісник тенденцій, які стануть провідними у книжковому мистецтві наступного періоду. Важливою подією в історії видавничої справи було впровадження в практику друкарень «гражданського» шрифту — модернізованого різновиду кирилиці. Це сприяло розмежуванню світського друкарства від церковного, яке продовжувало користуватися традиційною старослов'янською формою кирилиці. Першу друкарню з новим шрифтом засновано ще 1764 р. при губернському правлінні в фортеці св. Єлисавети (згодом Єлисаветград). В ній друкувалися бланки різноманітних документів, а в 1765 р. вийшли дві книжки — комедія Жана-Батиста Руссо «Кофейний дім» і Азбука [17]. У цьому ж році друкарня була переведена в Кременчук. Наприкінці XVIII ст. друкарні нового шрифту були засновані при Київській академії (діяла з 1787 р. при лаврській друкарні), губернських установах у Катеринославі і Харкові (з 1793 р.) адміралтейському правлінні в Миколаєві (1798). Зокрема, в Києві опубліковано ряд творів місцевих авторів Самійла Миславського та Івана Леванди, посібники Максиміліана Семигиновського для вивчення латинської і польської мов, російський переклад праці польського історика Адама Нарушевича «Таврикія», медичний трактат Фрідріха Гофмана, декілька краєзнавчих праць про старожитності Києва [18]. Незабаром після возз'єднання з Росією більшої частини Правобережної України (1793) і Західної Волині (1795) світські книги російською мовою з'являються також серед видань Бердичівської та Почаївської друкарень.

Незважаючи на розширення тематики, друкарство у XVIII ст. дедалі більше відставало від потреб життя. Тому роль рукописної книги в суспільно-політичному й культурному русі залишалася істотною. Надалі розповсюджувалися рукописні збірки українських народних пісень, більшість праць з історії України, публіцистичних творів.

Велике значення мало поширення на Україні російських книжок. Приплив їх особливо збільшився у другій половині XVIII ст. Слід відзначити заслуги у цій справі визначного російського видавця — просвітителя М. І. Новикова, який налагодив організований продаж книжок у Харкові, Києві, Полтаві, Ніжині, Глухові. М. І. Новиков надрукував ряд праць українських авторів, посібник з російської мови, пристосований для потреб українських учнів — «Краткие правила российского правописания, из разных грамматик выбранные и по свойству украинского диалекта для употребления малороссиянам дополненные в Харькове» (М., 1787). У своему біографічному словнику письменників М. I. Новиков подав біо-бібліографію ряду українських авторів, відомості про Україну він вміщував і у газеті «Московские ведомости» [19]. Таким чином, видавнича діяльність М. І. Новикова була істотним внеском у зміцнення російсько-українських зв'язків. Слід підкреслити, що на Україну з другої половини XVIII ст. проникали книжки і з революційної Франції. Незважаючи на обмеженість кола їх читачів, ці видання мали вплив на культурне життя України.

Новий період в історії української книги відкриває надрукування у 1798 р. в Петербурзі перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського. Стародруки — незаміниме джерело для вивчення соціально-економічного становища, класової боротьби, розвитку культури і міжнародних культурних зв'язків. Максимально повний облік видань дає змогу простежити поступове посилення світських і демократичних течій у культурному житті, зростання ролі друкованого слова у подальшому піднесенні духовної культури народу, в його незгасній боротьбі за соціальне і національне визволення.

Друга книга каталога, як і попередня, подає відомості про видання, надруковані на Україні кириличним (старослов'янським і «гражданським») і латинським (антиквою і готичним) шрифтами. Стародруки описано за тим же принципом, що й в першій книзі [20].

Послідовність елементів опису стародруків така:

Автор або упорядник. Прізвища упорядників, редакторів, перекладачів, якщо вони внесені на початок опису, подаються в квадратних дужках. Також в квадратних дужках подано прізвища авторів, які не вказані в самих стародруках. Дані про авторство, встановлені з бібліографічних джерел, в ряді випадків гіпотетичні. Назва або умовне скорочення найменування (для видань з стабільним текстом). Місце друкування, назва друкарні. Назва друкарні не подається щодо тих міст, де у XVIII ст. діяла лише одна друкарня. Дата видання. Якщо в книжках, виданих з нагоди певної події (одруження, захист тез тощо) вказана лише дата цієї події, ця ж дата вказується як рік видання (у квадратних дужках або з позначкою «не раніше»).

Формат у частинах аркуша. Обсяг (помилки в нумерації не відзначаються, ненумеровані аркуші або сторінки наводяться в квадратних дужках).

Тип шрифтів і їх розмір (для кириличних видань). Якщо не вказано, що шрифт «гражданський», книга надрукована старослов'янським («церковним») різновидом кирилиці.

Наявність гравюр і виливних прикрас (для видань, надрукованих латинським шрифтом, вказуються лише фігурні гравюри).

Відомості про друкарів і граверів.

Характеристика змісту (як правило, тільки у таких випадках, коли заголовок недостатньо розкриває зміст).

Бібліографічні дані і відомості про місця зберігання примірників. При наявності значної кількості примірників вказуються лише основні книгозбірні.

Допоміжні алфавітні покажчики до першої і другої частин, другої книги, а також додаток до першої книги каталога буде вміщено наприкінці другої частини.

До каталога не включені оголошення, розпорядження та циркуляри австрійського уряду і місцевих властей, друкування яких почало широко практикуватися з 1772 р. [21] Не представлені також друковані пастирські послання єпископів (за винятком тих, що мають форму книг чи брошур), статути братств, різноманітні бланки. На відміну від першої книги каталога, в книзі другій не відзначені та видання, які описані лише на підставі бібліографічних або архівних джерел (у першій книзі такі видання позначалися однією або двома зірочками перед порядковим номером).

Видання XVIII ст. порівняно з друками попереднього періоду досі досліджувалися меншою мірою. В бібліографічні посібники проникло чимало неправильних описів, ряд книг дослідники безпідставно приписали друкарям, які насправді їх не друкували [22]. Частішими, ніж раніше, у XVIII ст. були випадки навмисного фальшування видавцями вихідних відомостей.

До каталога не включені стародруки, щодо яких вдалося встановити, що вказівка на самих книгах про друкування їх на Україні не відповідає дійсності. Однак не у всіх випадках була змога перевірити de visu ті видання латинського шрифту, бібліографічні дані яких викликали сумнів. Крім того, в каталозі представлені деякі видання «гражданського» шрифту, вміщені у додатковому випуску «Сводного каталога русской книги гражданской печати» (М., 1975) як такі, що розшукуються. В процесі дальшого впорядкування бібліотечних і музейних фондів, яке значно активізувалось останнім часом, будуть, напевно, виявлені і видання, які до цього часу були невідомими.

У зборі матеріалів авторам надали велику допомогу працівники бібліотек, музеїв та інших установ. Крім колег, згаданих у передмові до першої книги, висловлюємо щиру подяку С. Р. Долговій (Центральний державний архів давніх актів), І. В. Льовочкіну (Державний історичний музей у Москві), І. О. Шанській, О. О. Савельєвій, Т. Л. Щербаковій (Бібліотека АН СРСР), Т. А. Балабушевич (Інститут історії АН УРСР), Г. В. Боряку (Центральний державний історичний архів УРСР у м. Києві), І. Я. Лосієвському (Харківська державна бібліотека ім. В. Г. Короленка), І. З. Мицьку і М. Я. Хомишин (Інститут суспільних наук АН УРСР), Й. С. Гронському (Львівський музей українського мистецтва), Ю. Тумялісу (Державна бібліотека Литовської РСР), Н. О. Попковій (Наукова бібліотека Саратовського державного університету ім. М. Г. Чернишевського), а також працівникам ряду бібліотек ПНР — Варшавського, Познанського і Торунського університетів, Національного інституту ім. Оссолінських у Варшаві, Курніцької бібліотеки Польської академії наук, бібліотеки ім. Лопацинського у Любліні, Познанського наукового товариства та деяких інших. Особливо хочемо підкреслити постійне сприяння і допомогу, яку надавали авторам відділи рідкісної книги Центральної наукової бібліотеки АН УРСР та Львівської бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР.

[1] Історія Української РСР. У 8-ми т., 10 кн. Київ, 1979, т. 2, с. 509—579; Исаевич Я. Д. Украинская культура XVIII века.— Вопросы истории, 1980, № 8.

[2] Книга і друкарство на Україні. Київ, 1965, с. 95; Каганов I. Я. Проблеми вивчення української книжкової культури XVII ст.— У кн.: Українська книга. Київ — Харків, 1965, с. 227.

[3] Хрестоматия по истории руской книги (1564-1917). М., 1965, с. 45.

[4] 400 лет русского книгопечатания. М., 1964, т. 1, с. 223-224.

[5] Докладніше див.: Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI—XVIII ст. Львів, 1971; Степовик Д. В. Олександр Тарасевич. Київ, 1975; Степовик Д. В. Українська графіка XVI—XVIII століть. Еволюція образної системи. Київ, 1982; Фоменко В. М. Григорій Левицький і українська гравюра. Київ, 1976.

[6] Петренко М. З. Українське золотарство XVI—XVIII ст. Київ, 1970, с. 32—33, 41, 43, 74—75, 83, 112.

[7] 400 лет русского книгопечатания, т. 1, с. 217.

[8] Книга і друкарство на Україні, с. 66.

[9] Франко И. Галицко-русский savoir vivre.— Киевская старина, 1891, т. 32, с. 282—289. Див. також нотатки І. Я. Франка у його архіві (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 3, спр. 195).

[10] Труды Киевской духовной академии, 1904, № 7, с. 418-431

[11] У зв'язку з цим у вихідних даних деяких видань колегіуму в третій чверті XVIII ст. йдеться про «друкарню Львівської академії».

[12] Свєнціцький І. Бібліографічний курйоз.— ЗНТШ, 1907, т. 79, с. 159—161.

[13] Возняк М. З культурного життя України.— ЗНТШ, 1912, т. 108, с. 62; Щурат В. Двоязичні тексти українських пісень XVIII ст. Львів, 1921.

[14] Боровий С. З історії єврейської книги на Україні.— Бібліологічні вісті, 1925, № 2; 1926, № 1.

[15] Кревецький І. Початки преси на Україні. Львів, 1926.

[16] Мишанич О. Література. Закарпаття XVII—XVIII ст. Київ, 1964, с. 26-28.

[17] Книги гражданського друку, видані на Україні. XVIII—перша половина XIX ст. Каталог/Склав С. О. Петров. Харків, 1971, с. 4—5. Про Азбуку є лише літературна згадка (див.: Киевская старина, 1900, сентябрь, с. 83—84).

[18] Книги гражданського друку, видані на Україні, с. 250—251; Українські письменники. Біобібліографічний словник. Київ, 1960, т. 1, с. 121, 395—397.

[19] Книга і друкарство на Україні, с. 108—109.

[20] Див.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга 1 (1574—1700). Львів, 1981, с. 22.

[21] Бібліографія (неповна) друків розпоряджень і законів, підписаних австрійськими імператорами Йосифом II, Марією Терезою, Леопольдом II, Францом II, а також листів і розпоряджень єпископів (М. Рила, П. Білянського, Ф. Володковича, В. Сєраковського та інших) подана під іменами цих осіб у працях К. Естрайхера та І. Е. Левицького.

[22] Ряд видань, які взагалі не існували, або видані не у Львові, був включений до бібліографії львівських стародруків, виданої за редакцією Р. Котулі.